У Кропивницькому побачив світ випуск часопису літоб'єднання "Степ", №65

 

«СТЕЖИНА» №65

 

Часопис Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ»

 

ім. Віктора Погрібного

 

Відповідальна за випуск Ольга Полевіна

 

Текст підготував Олександр Архангельський

 

 

НАЗАРІЙ НАЗАРІВ

 

 

* * *

 

Коли я тебе покинув мій доме

 

як дитина покидає утробу

 

я ще не вмів говорити

 

тепер я вчуся

 

я вивчаю свою мову

 

від останнього слова до першого

 

на стінах мокрих від сліз

 

я виводжу твої літери пальцями

 

доме за трьома горизонтами

 

доме за семи ріками

 

ти написаний стрічкою крові на обрії

 

грудневого ранку я вийшов не озираючись

 

і досі тебе не бачив

 

а тебе всі бачать а ніхто не чує

 

а ти ночами у мене в вухах – піснею

 

а ти ранками на моїй стежці – подорожником

 

і я не знаю як забрати тебе з собою

 

якщо вирвати ти засохнеш

 

а лишити – тебе затопчуть

 

* * *

 

Білогруді леви гуляють полем

 

рятують на спинах солдатів

 

я зчитую відтінки брехні і правди

 

між «не вбивай мене» до «я хочу твоєї смерті»

 

кілотонни невизнаної провини

 

злітають із плечей як пил із еполетів

 

чи лаврових вінків

 

чи вінків лаврова

 

невже це ми щасливі і легковажні

 

самі накликали цю війну

 

а не ті хто молився

 

замість кричати брудною лайкою

 

хто зітхав замість дати комусь копняка

 

і садив клумби під мавзолеями

 

коли треба було вбивати лопатою

 

хтось обрав собі роль нашого ворога

 

і його зрозуміти

 

це як міряти термометром температуру пекла

 

чи знаходити третю щоку для чиєїсь люті

 

але щік лише дві

 

а температура пекла мільйони градусів

 

і для цього не вистачить жодної ртуті

 

 

Літопис 2022

 

Агонія імперії тривала сто років розпачу

 

і мільйони життів недолі

 

застрелена бабця

 

приїжджала у сни солдатів на велосипеді

 

просила води і хліба

 

для онуків що вмерли під завалами

 

кожного дня нова археологія

 

можна прокинутися у гекатомбі

 

і чекати розкопок

 

вічно

 

цвинтарі виростають

 

як геолополітичні поклади страждання

 

і байдужості світу

 

і де той світ

 

де найстрашніше

 

це зламані ребра у відділку

 

а тепер кожен пагорб

 

потенційно стає Голгофою

 

кожна кімната катівнею

 

а кожен звук сиреною

 

холодні і вогкі обійми смерті

 

німіють руки й холонуть ноги

 

її отрута спиняє серце

 

смерте давно ти не бувала

 

такою привітною

 

впустіть до мене дітей

 

ти говориш світові

 

і вони їх до тебе впускають

 

згідно з законами статистики

 

це міг би бути я чи ти

 

а згідно з законами пропаганди

 

нас узагалі не мало би бути

 

ми мали би злитися

 

покірні беззбройні і без’язикі

 

з байдужою поверхнею світу

 

увійти до складу власного ґрунту

 

щоб іще краще нагодувати

 

байдужих безсторонніх

 

і тих хто поза конфліктом і совістю

 

і кожна ніч це ніч незалежності

 

небо вибухає

 

феєрверками фосфорних бомб

 

вони красивіші

 

ніж будь-яка виважена позиція

 

бо це вогонь який не загасиш водою

 

лють яку не загасиш полум’ям

 

бо вороги люті численні і немічні

 

а ми ніяк не хочемо зникнути

 

найгуманніше було б одразу

 

запропонувати нам усім евтаназію

 

але 40 мільйонів доз

 

це економічно не вигідно

 

вода закипає і горить полум’я

 

сокиру приставлено до самого кореня

 

камінь вилітає із пращі Давида

 

в самісіньке око

 

Левіафана

 

 

Олександр Архангельський

 

* * *

 

На фарш перемелює хлопців війна –

 

вона іще та м'ясорубка!

 

А може, діжа, що без клепки, без дна,

 

чи жадібно-хижая губка?

 

Не рівня залізу безжальному плоть.

 

Чи хтось розуміє різницю?

 

Подобу собі сотворив нас Господь,

 

та дав тільки пастирів ницих.

 

Побачив тоді, що намарно усе,

 

й рукою махнув зпересердя.

 

А треба було б посадити на цеп

 

всіх тих, хто бажає нам смерті.

 

Нехай би у розпачі вили вночі,

 

немов навіжені сирени.

 

Сумирним від раю вручив би ключі.

 

Навіщо криваві арени?

 

Та мусимо битись; пускаємо кров,

 

на себе приймаєм залізо.

 

Господь покарає, хто з хижим нутром,

 

та тільки не стало б запізно…

 

 

Наталія Фесенко

 

 

Ціна життя

 

Герої сплять... Важкий німотний сон

 

Наліг на їхні захололі груди...

 

Плач матерів і стрункостанних донь –

 

Найголосніший! – воїнів не збудить.

 

Той смерч вогню спалив усе дотла.

 

Взяли в долоньки діти лиш… медалі.

 

І стала пам'ять сину край стола

 

На місце батька… Треба жити далі.

 

А небо – чорне, в загравах, в огні!

 

Цим оркам диким в очі впали гроші…

 

Грабують все безкарно день при дні.

 

Їм невідомі заповіді Божі.

 

Але біжить тим воїнам услід

 

Дурна, убивча всепланетна «слава».

 

А дикі орди чинять стільки бід!..

 

В них – територія, у нас – держава!

 

 

Надія Чичкан

 

 

* * *

 

Ніч. Друга година. Десь сон забарився,

 

До мене наразі він не поспіша. 

 

Але супостату цей час знадобився,

 

Щоб в небо чиясь відлетіла душа.

 

До ранку розтрощено безліч кварталів.

 

Лишились без світла чимало сімей.

 

Такої підлоти Земля ще не знала,

 

І все це заради безумних ідей.

 

Хіба ж це геройство, військова звитяга –

 

По мирному місту ракети жбурлять?

 

Вчинить таке може мерзенна дворняга:

 

У будці сховалась й гарчить звідтіля.

 

Ракетний терор – це нечуваний злочин… 

 

…Мов пси, завивають сирени щоночі…

 

Людмила Ніколаєвська

 

 

* * *

 

Так тривожно мені не було ще ніколи

 

Свічка тане і тіні химерні снують.

 

Чорна ніч огорта, вітер стогне, довкола

 

Грізні хмари загрозу пекельну несуть.

 

 

 

Догорають свічки на самотніх могилах,

 

Де сувора зима прихистила війну.

 

Та весна вже несе на омріяних крилах

 

Світлу радість тепла, що здолає пітьму.

 

 

 

Вірю – прийде кінець, і усміхнений ранок

 

Подарує красу веселкових заграв,

 

І очиститься світ від лихого дурману,

 

І всміхнеться земля від буяння отав.

 

 

 

І радітиме день від щасливої долі,

 

святкуватиме світ радість сонячних днів.

 

І зрадіє земля. Вже не буде ніколи

 

ні лихої пітьми, ні страждань, ні війни.

 

Тетяна Микитась

 

 

Слово в майбутнє

 

 

«Я переможу у цій війні, навіть якщо не доживу…»

 

Роберт Бровді, позивний «Мадяр», захисник Бахмута, Соледара

 

Інтерв’ю від 6 січня 2023 року

 

Перший день 2023-го… Це новий виток часу, його наступний відрізок чи звичайний плин подій? Як сприймати його: у сенсі Всесвіту, розвитку людства чи свого швидкоплинного життя? Всесвіту діла немає до нашого земного року, у житті людства це теж невимовно мала часточка. Хоча в генах ще з прадавніх часів збереглася необхідність підтримки якихось елементарних життєвих потреб, інстинкт самозбереження, а восени та напровесні таки тягне полетіти десь за горизонт… Це все вони, гени…

 

Мої гени наповнені спогадами про пережите не мною.

 

22 червня 1941 року. Моїй мамі і бабусі тоді було 17 і 43 роки відповідно. Я намагалася розпитати їх про ту війну, про життя в окупації. Вони категорично відмовлялися від розповідей. Відповідь єдина: то було моторошне напівголодне і напівхолодне існування, про яке хочеться забути, суцільна біда і горе. Лише одного разу на моє прохання пригадували про 9 травня. Так, був сонячний весняний день, була радість закінчення війни. Але село було охоплене жіночими зойками і слізьми: оплакували тих, хто навіки залишився на кривавих дорогах від Москви до Берліна. А це більша частина чоловічого населення села. З того часу щороку в цей день односельчани від малого до дорослого збираються на сільському кладовищі, щоб пом’янути загиблих і померлих, та, головне, щоб передати пам’ять і шану наступним поколінням. Бо живі ті, кого пам’ятають.

 

Моє покоління виховане на тій пам’яті, на тій шані. Понад десять років сестра, її подружка і я доглядали могилу невідомого солдата за селом у лісопосадці, аж поки його останки з урочистостями не перенесли до центральної садиби колгоспу. А ще кожного дня я ходила до школи повз воронку від авіабомби. Її чомусь не засипали землею. Щоразу, коли погляд падав на бур’яни, що росли з її дна, тіло обсипало морозом – то подих жахіття і смерті, подих війни і фашизму. На сьогодні ми є тим єдиним ланцюгом, що з’єднує минуле з майбутнім, хто був поряд з тими, які пережили те лихоліття. Тому й веду цю розмову. А ще тому, що є свідком новітньої війни. Кожне наше слово, кожне свідчення, будь-який спогад повинен стати доказом злочину країни, від якої не сподівалися такої підступності, бо вважали її дружньою. Бо на злочинців чекає кара без строку давності!

 

Друга світова війна. Ленінград у кільці блокади. Тисячі жителів знищені кістлявою рукою голоду. Увесь світ знає Таню Савичеву, яка записала до блокноту короткі нотатки про смерть своєї родини. Кожен, хто про це почув, співчував і співчуває. Тож світ мусить довідатися і про дванадцятилітнього підлітка з Маріуполя, який своє свідчення про свою родину записав на шматочку обгорткового паперу. Вони багато днів рятувалися в підвалі зруйнованого рашистами будинку. Закінчилися продукти і вода. Щоб врятувати близьких людей, дядя Коля (так пише Денис) пішов шукати воду і не повернувся. Через день шукати його пішла мама. І не повернулася. Їх обох пішов шукати Денис. Знайшов. Обоє лежали поряд мертві. Далі він учинив як доросла і мужня людина. Поховав своїх рідних у дворі сусіднього дитячого садка, залишивши знак, щоб після війни поховати як слід. Далі дата, ім’я без прізвища.

 

Подальшої долі хлопчика я не знаю. Проте мені не дають спокою тяжкі запитання. Як усе це витримала його душа, які думки й почуття переповнювали його, якою залишиться його психіка? Яким буде в його очах світ дорослих? Але вірю, що виросте він мужнім захисником своєї землі. Його запис як свідчення направлений до Гааги в тому ж вигляді, на клаптику другосортного паперу. Сучасні ленінградки, ви пам’ятаєте Нюрнберзький процес?..

 

А ось Катруся з того ж Маріуполя. Її з маленьким братиком «визволителі» витягли з підвалу, посадили в різні автобуси і вивезли до ЛДНР. Мама назавжди залишилася в підвалі, бо останні крихти віддавала дітям. У фільтраційному пункті роздягнуту догола 14-річну дівчинку перевіряли російські військові, супроводжуючи процедуру непристойними жартами (розповідь Каті перед камерою). Та найбільшою журою для неї було те, що тепер вона ніколи не зможе піти з квітами до мами на могилу, бо її просто не буде. Та ще страх, що не знайде братика, адже він ще малий і не знає прізвища.

 

Ви, ленінградки, можете хоч уявити сьогодні своїх дітей, онуків на їхньому місці? Чому звертаюся до вас? Бо в минулому житті ваше місто з цією назвою для мене було символом стійкості і героїзму. Сьогодні ви всі стали для нас ворогами, як і ваша країна. Ви не стали на захист безневинних дітей, цивільного населення. Ви не підняли свій голос проти війни!

 

Але тепер у нашу пам’ять навічно ввійдуть Буча, Ірпінь, Харків, Ізюм, Херсон, Миколаїв… У вас, ленінградки, була «Дорога життя». У жителів цих міст будуть лише ваші сини й онуки з автоматами, танками… Повсюди закатовані, розстріляні, зґвалтовані… Могили, могили…

 

Сьогодні ми прискіпливо спостерігаємо за подіями в Бахмуті, Соледарі і молимося за ЗСУ.

 

14 січня 2023 року. Новий злочин Росії, десятки знищених життів, знівечених доль у багатоповерхівці Дніпра. Ось дідусь, який плаче за загиблим однорічним онуком. А ось сльози класного керівника і однокласниць на прощанні із загиблою 15-річною школяркою Марією Лебідь. Від сьогодні її душа білим лебедем нечутно ширятиме над рідним містом, над любим повноводним Дніпром. Ви, ленінградські бабусі, дружини, матері, сестри, наречені, бачите ці сльози?

 

Та що вам сльози українського народу! Адже ви без сліз зустрічаєте повідомлення про смерть ваших, російських синів, які (за вашими словами) «героїчно знищують бандерівців, хунту, нацистів».

 

Чому я звертаюся до ленінградок? Бо після пережитої вашими близькими минулої блокади сподівалася, що кожна з вас стане на порозі свого дому, розкине хрестом руки і не пустить свого чоловіка, сина, брата, нареченого вбивати мирний народ мирної країни. Моя думка виявилася помилковою. Адже на сьогодні якраз ваша країна, а разом з нею і ви, несе нацизм і фашизм. Вивчіть і запам’ятайте значення цих понять хоча б з Вікіпедії.

 

Час від часу дивлюся опитування жителів Росії про їхнє ставлення до війни в Україні, намагаюся почути у відповідях здоровий глузд. І не знаходжу його. Більшість з вас Україну, її поля й сади в очі не бачили! Ви не знаєте того, чим ми живемо, про що думаємо, про що мріємо. Проте хочете знищити все, що нам близьке, що ми любимо. І робите це руками своїх дітей. А чи не краще було б, аби ті руки будували нові будинки, лікували хворих, вирощували врожаї, творили музику, картини… Та це не про вас. Адже серед вас 85 відсотків за війну. У вас відсутнє почуття материнства. Я ненавиджу вас за свою пограбовану старість, за зруйноване життя моїх дітей, за знівечене дитинство моїх онуків, за те зло, за ту ненависть, які ви вселили в моє серце розпочатою вами війною.

 

Сьогодні ми живемо на стикові століть, тисячоліть. Історики стверджують, що ці часи завжди важкі для людства, бо несуть всілякі катаклізми. Але ми вистоїмо! Я вірю в перемогу українського народу. Пройдуть століття, багато що зміниться, забудеться. Та гени моїх нащадків передаватимуть моїм прапраправнукам застереження про те зло, яке заподіяла країна-агресор, країна-сусідка, країна з ворожим нам людом. Не заради помсти, а заради збереження волі великого народу, життя непереможної нації, у якої над головою високо піднятий стяг кольору чистого весняного неба і золотого сонця, кольору джерельної води і стиглого колосу.