Родині Дмитра двічі довелося тікати від "русского міра": тепер опинилися в Кропивницькому

Мене звати Дмитро. Минулого року я був учнем звичайної середньої школи невеликого міста Рубіжне на сході України. Народився я ще східніше Рубіжного, але через військові події в 2014 році моїй родині довелося покинути свою домівку.

 

Свято Нового року в 2022 вже було не таке, як завжди. Незадовго до нього загинув мій однокласник і друг. Протягом декількох років поспіль наші родини зустрічали разом Новий Рік. 2022 рік став виключенням з усіх правил, можливо не назавжди, але вже не в тому складі.

 

На початок лютого 2022 року моя родина з 4 людей, що включала мене, мою меншу сестру, маму та тата 3 місяці проживала в нашій новій квартирі, в якій ще відчувався запах нових меблів і свіжої фарби. Я ходив в школу, батьки працювали в лікарні, а сестра відвідувала садочок.

 

З 24 лютого ми почали жити в межах своєї квартири, але батько ще ходив на чергування в лікарню. Вмить спорожніли прилавки в магазинах, з’явилися довжелезні черги до банкоматів. Повітряну тишу раз у раз порушували звуки вибухів. З кожним днем людей в місті ставало все менше.

 

З березня життя в Рубіжному завмерло. Більшу частину дня ми перебували в коридорі, використовуючи правило двох стін. Всі ми ще сподівалися, що це ненадовго, і ось незабаром скінчиться. Але на жаль, так не сталося.

 

П’ятого березня батьки наважилися забрати машину з гаража. Ми хутко зібрали речі та поїхали. Разом з нами евакуювалася колега моєї мами. Їхали всі мовчки, з острахом озираючись по сторонах, прислухаючись до пострілів, що лунали десь у лісі.

 

Все лишалося там, позаду – мій гурток з плавання, мій клас, наш дім. Росія вдруге вигнала мене з моєї домівки. Майже місяць ми оговтувалися. Батькам складно було вирішувати як жити далі. Незабаром вони знайшли роботу, і ми переїхали в Кропивницький. І ось – нова школа і знову нові знайомства. Почувався я не в своїй тарілці, відчував себе зайвим. Іноді я навіть радів, що ми займаємось в школі онлайн- якось не хотілось відвідувати новий колектив. Всіх моїх друзів розкидало по світу.

 

Минув вже рік, як ми переїхали до Кропивницького. Не всі мої бувші однокласники перейшли до нових шкіл. Скоріше за все через те, що важко звикнути до нового колективу. А деякі, перейшовши в нову школу, знову повернулися до свого старого класу.

Я знайшов сили здолати цей бар’єр, що виник і у мене. В цьому мені допомогли мої однокласники  та вчителі. Завдяки їх теплому ставленню до мене я не почуваюся чужим. Наразі я спілкуюся з новими друзями і з радістю відвідую школу.

 

Чи вдасться мені повернутися до Рубіжного, я не знаю. Знаю одне, що колись моє місто повернеться назад до України, і там замайорить український стяг.