Побачив світ черговий випуск часопису Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ»

СТЕЖИНА №67

Часопис Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного

Відповідальна за випуск Ольга Полевіна

Текст підготував Олександр Архангельський

Максим Липкан

«Рудий лис» (за мотивами гри «Сталкер»)

Багаття завзято поглинало дерево, тріщало ним, неначе хрумкотіло, подекуди так, що вилітали невеличкі іскорки. Майже червоне полум’я освічувало шість чоловічих обличь. Вони перебували в напівзруйнованому гаражі колишнього АТП, покинута територія створена людьми поступово розвалювалася, ніби сама людська душа покинула її і вона не може без неї жити. Чоловіки були не з простих, вони одягнуті в бойове спорядження, яке було далеко не військовим. Вони давно вже звикли до кольору багаття, яке гріло їхні шкарубкі руки, дерева зони відчуження ще й не таким кольором палати можуть. Чоловіки за пляшкою горілки розповідали один одному свої пригоди та обмінювалися досвідом. Десь здалеку пролунав звіриний вереск, який пронісся всію зоною, але чоловіки й вухом не повели: вони знали, що це звичайна плоть (свиня, що мутувала під дією радіації) тікає від якогось хижака. Так, ніч в чорнобильській зоні тихою ніколи не буде. Легкий шелест трави неподалік змусив усіх шістьох схопитися за зброю: до них наближалася людина.

– Стій, хто такий?! – вигукнув сталкер з великою, чорною бородою.

– Та цить ти, Талібе, а то ще контролер з переляку собі ім’я придумає.

– Спокійно, хлопці, – видихнув Таліб, – це Дим повернувся з рейду.

Усі сталкери радо привітали свого побратима. Дима поважали, він був не просто сталкером, він був мисливцем, який навіть зі своєї касти виділявся тим, що ходив в Рудий ліс один.

– Дим, ти приніс мені те, що я просив? – поцікавився зовсім молодий хлопець.

– Звісно, – Дим відкрив контейнер, який висів на поясі екзоскелету, та витяг звідти те, від чого всі роти роззявили.

– Ого, золота рибка.

Рідкісний артефакт дійсно був чимось схожим на неї, він злегка світився кольором темного золота,

– Навіщо вона тобі, Яре?

– Ти б ще спитав, навіщо люди їдять, – хмикнув хлопець, – це ж артефакт гравітаційної аномалії, ось покладу його під рюкзак – і хабар не так сильно врізатиметься в плечі.

Старий сталкер присів до своїх молодших товаришів та простягнув свої руки до вогнища. Червоні язики, ніби побоюючись, ледь відхилилися від його долонь.

– Солод, коли ж ти мені запропонуєш п'ятдесят грамів антираду (препарат, що виводить радіацію з організму)?

– О, їй Богу, старче, вибач, – сполошився сталкер з великою рудою бородою та подав стопку з горілкою, – вибач, Диме, ми дуже рідко тебе бачимо.

– От шмаркачі, – крекнув той після того, як залпом висушив рюмку, – хто вам заважає бути такими ж, як я?

– Дай-но подумати, мабуть, твій рудий лис.

Дим раптом розреготався, та так, що мало не покотився від сміху. Чоловіки здивовано глянули на нього: щоб сам Дим так реготав – це щось нечуване.

– Чув, нещодавно було досить спекотно в рудому лісі, – мовив Солод, – локальний викид, кажуть.

– Саме про це я вам і розповім, хлопчики мої. Так от, мені тоді прийшло замовлення на артефакт «нічна зірка». А де ж його шукати, як не в рудому лісі. Я ввійшов у ліс, як за звичаєм, на світанку. Вранішні заморозки хрустіли під моїм взуттям, іній виблискував на вічно рудому листі...

– Ну все, понесло Остапа, – видав Солод, усі хлопці покотилися від сміху.

– Я ж повинен описати картинку, от прискіпливі шмаркачі.

– Усе, усе, хлопці, – мовив Сірий, – дайте старому слово.

– Дякую, Сірий, – той поблажливо кивнув. – За старого потім на горіхи отримаєш, – знову вибух сміху. Коли всі заспокоїлися, Дим продовжив.

– Попереджаю, хлопці, далі буде просто, якийсь сюр, навіть я в шоці. Вирішив спочатку піти безпечною стежиною, а потім повернути до аномалії «Дісней». Трішки покидав гайки, самі знаєте скільки там каруселей (гравітаційна аномалія), крок не туди – і все, вихор розкрутить та на шматки розірве, тільки сліпі собаки порозтягують. Аж раптом бачу, землянка. Я її раніше не бачив, а звідти, бачу, мляве сяйво, схоже на сяйво «нічної зірки». Думаю: «Оце так поталанило!». Ось я приготував про всяк випадок зброю, наближаюся до входу, коли чую, як хтось хропить. Обережно заглядаю всередину, а це виявляється кровосос (гуманоїдний мутант). Стоїть і спить, спить стоячи! Хропить так, що його щупальця на обличчі тремтять, але дивно не це – він в своїй довжелезній руці тримав «нічну зірку».

– Та ну, бути такого не може, – схопився Таліб, – звідки цій дурній істоті знати про користь цього артефакту?

– Ніхто не знає як себе поведе зона в тому чи іншому випадку, ось і ми не знаємо, навіщо кровососові артефакти знадобилися.

– Так ти ще й «нічну зірку» дістав?

– Звісно, я ж повернувся з рейду, – він дістав зі свого рюкзаку другий контейнер та показав їм її. Вона променилася помаранчевим світлом, а ближче до центру сяйво ставало темним та навіть чорним. У сталкерів аж очі загорілися.

– Так як ти прибив того кровососа? – запитав Таліб.

– А навіщо мені його прибивати, він же спав, – з єхидною посмішкою розповідав Дим, – я просто спритно підклав йому в лапу помідор замість артефакту.

– Ой, та годі вже, діду, - розчаровано буркнув Таліб, – таке ото вже розповідаєш…

– Та ти ж із «долгівцями» («Долг» – загін сталкерів, які мають на меті знищити зону) квасиш раз на тиждень, розпатякаєш усе на п’яну голову, а потім вони викосять цілий вид, і до «Червоної книги» потрапити не встигнуть.

– Тю, а нащо нам кровососи, – стрепенувся Сірий, – менше мутантів буде – безпечніше в рейд ходити.

– Та ти що? А ну, нагадай старому, хто тебе вберіг від групи бандюків на першому ж рейді на Звалищі? Тебе тоді сама зона вберегла щупальцями кровососа. Так, ми трішки відхилилися від теми. Продовжую. Я, здобувши «нічну зірку», раптом чую таку рясну російську лайку та металевий стукіт. Я тихцем прокрадаюся через хащі і, визирнувши з них, бачу, – Дим придушив своє хихикання, – як вояки риють окопи.

Усі сталкери спочатку вирячилися на Дима, а коли той, стримуючи сміх крізь сльози, ствердно кивнув, навколо вогнища вибухнув масштабний регіт. Таліб аж за голову взявся, а Сірий, лежачи на спині, мотав ногами від сміху. Прокашлявшись і витерши сльози, хлопці знову зручно вмостилися навколо вогнища. Солод підкинув у багаття декілька брусочків, і вогонь, викинувши кілька іскор, знову весело затріщав.

– Ну, може на них було якесь спорядження? – припустив Солод.

– Та ні, були голі й босі, як бомжі!

– Навіть свинцевої ракушки не було?

Дим заперечно кивнув головою.

– Йой, що творять йолопи, та їх там радіація за дві доби зжере.

– А ось тут матінці радіації втерли носа, – Дим гордовито задер носа, здавалося що той зараз витягнеться, як у Піноккіо. – Ох, бачили б ви його, хлопці, то вже не кумедне лисеня, що ви бачили.

– Ти бачив Вогника, – схопився Сірий.

– Еге ж, ці бовдури почали рити окопи, здійняли величезну хмару радіоактивного пилу та ще й на його території. Спочатку я почув, як він завив, хлопці, чесно, навіть я ледь не забруднив штани. Але ж ті бовдури мало того, що не злякалися, так ще й дістали свої псувальники повітря. Тут Вогник і вистрибнув з лісу. Який же красень, такий величенький вже, десь як доброго алабая, його руде хутро переливається чистим полум’ям, а хвіст – той геть повністю в полум’ї. Він спочатку на них скалився та загравав своїми червоними оченятами, мовляв, попереджаю востаннє. Та схоже, що в одного від страху здали нерви і він вистрелив, а де один, там і всі. Випустили вони всі кулі, що в них були, та жодна не долетіла: навколо нього було так гаряче, що кулі випаровувалися на підлоті до нього. Тут він і пішов в розніс. Так швидко рухався, – старий сталкер почав швидко вичеркувати вказівним пальцем в повітрі в хаотичному порядку, – прямо ось так, від кацапа до кацапа. Ті навіть викрикувати не встигали, згорали, як сірники. Хоча деякі унікуми надумали чинити опір, залізли в танк. Пролунав постріл з гармати, і тут Вогник як гарикне по звірячому, що снаряд зрекошетив від гарячої хвилі та влучив в їхню польову кухню.

– Ха, залишив голодними, – хихикнув Сірий.

– А далі мій Вогник вирішив стати кухарем, почав навколо танка круги нарізати. Від пекельної температури гусениці почали плавитися. Ох, як там почали кричати кацапи! Вогник з них зробив собі гриль. Після цього вони почали з жахом тікати.

– Він тебе бачив? – запитав Солод.

– Не знаю, мій запах точно вловив, рудий лис чує запахи за кілометри. Скажімо так, на мене він не зреагував.

– Хоч би лапку подав, – хихикнув Солод.

– Лапку? – Дим з розумінням кивнув головою, – було б дуже щемливо. Утім мене цілком влаштовує, що він виріс, що не зачіпає брата-сталкера.

Дим підняв кружку з горілочкою:

– За Вогника!

Усі інші сталкери підтримали його.

 

Кривавий дощ

 

Постріли, вибухи, крики… Більшість криків були від зовсім зеленого Тараса. Він та його бойові товариші були змушені перебігати від укриття до укриття в густому лісі. Сказати, що було гаряче – нічого не сказати: по українським воїнам лупили три танки, а ще «орки» посипали їх градом куль. Разом зі своїм товаришем, Сашком, Тарас заховався за високим пагорбом.

– Це що, курган?

– Яка різниця, давай сюди «Джавелін».

Тарас передав Сашкові гранатомет. Сашко обережно подивився з-за пагорбу. Т-72 неохоче повз по сирій землі, двигун жер паливо так, ніби звір, якого місяць не годували. Чергові потуги вирвалися з танку чорною хмарою, в якій він би легко зміг заховатися. Схоже, двигун танку потребував ремонту. Танк зупинився за кілька десятків метрів від пагорбу. Сашко обережно спустився до Тараса.

– Будемо бити зверху, – Сашко презирливо хихикнув, – ці ідіоти стали, як укопані, і озираються.

– У мене дурне передчуття.

– У тебе завжди дурне передчуття, – відмахнувся Сашко. Його очі горіли азартом. Сашко від’єднав приціл CLU від гранатомету та наказав Тарасові чекати жестової команди, щоб взяти гранатомет на плече і приготуватися до запуску ракети. Тарас кивнув на знак згди. Швидко і тихо, як рись, Сашко обійшов курган та, побачивши танк, заховався за густими кущами під деревом. Угледівши жест Сашка, Тарас миттєво привів гранатомет у бойове положення. Сашко завмер з прицілом, минуло кілька секунд, як Тарас відчув легкий поштовх з характерним звуком. Ракета неначе вистрибнула з тубусу, як риба, а потім, зашипівши, різко злетіла в повітря. Страшний вибух струсив землю. Очі бойового побратима палали.

– Це вже мій десятий, – гордовито промовив Сашко.

– Цікаво, де інші наші, і два інші танки десь поділися.

– Схоже, що ми відбігли дещо в іншому напрямку, скоріше за все наші інших вже розгатили та сидять уже в укритті.

Здалеку пролунав постріл, а через декілька секунд потужний вибух. Хлопці полегшено здихнули, вибух рашистського танку від «Джавеліну» вони вже ні з чим не сплутають. Сашко першим визирнув з-за узвишшя. Пильно озирнувши місцевість, він жестом показав, що можна рухатись. Тільки-но вони зібралися йти, як почули свист. Хлопці миттєво попадали на животи там, де й стояли, майже злилися з землею та прикрили вуха руками. Надпотужні вибухи накрили їх з головою, земля двигтіла під ними та присипала зверху. Тарас заверещав від страху, як дівчисько, сльози котилися його обличчям. «Ну ось і кінець прийшов», – подумав він. Залитими сльозами очима подивився на Сашка.

– Ти чого нюні розвісив, шмаркачу? – як звично бовкнула йому сіро-зелена пляма.

– Я… я…

Немов сама земля підкинула Тараса, вибухова хвиля викинула його, як кошеня, разом зі шматками землі, перед очима був лише морок, а в носі – сморід диму та крові. «От дідько, нічого не бачу, треба хоча б доповзти до Сашка, одному не повоювати». Тарас, хапаючись руками за землю, повз наосліп просто вперед, було якесь дивне відчуття, коли він намагався вхопитися правою рукою за землю, що та ніби провалювалася крізь неї.

«Простіше було б покликати, але тоді я можу попередити ворога, що я тут. Дідько, де ж ти, Сашку? – подумав Тарас. Його рука вхопилася за щось. – «Що це таке?».

«Рідна кров», ніби почув у відповідь.

«Га? Що таке? Я відчуваю, чую як плачуть діти та жінки, відчуваю як стогне матінка-земля, відчуваю страждання мого народу. Кляті тварюки…».

 

Лісову тишу порушило бряцання гусениць, гарикання дизелю та мерзотна російська лайка. «Бійці» були п’яні, як типові росіяни, хвалилися своїми «подвигами». Сутеніло, вони зупинилися та влаштували собі привал. Витягли зі своїх бронемашин пакети з награбованими харчами та почали вечеряти.

– Ну, что же мы здесь имеем? – Толик діловито діставав з пакету харчі, – сосиски, ветчина, закусон разнообразный, Саня подай-ка ножик, здесь консерв еще много!

– У тебя свой есть, сам откроешь.

– Ой, да не ломайся ты, как целка укровская, вдвоем быстрее откроем.

Процідивши скрізь зуби щось нерозбірливе, Саня підійшов до солдата, дістав з піхов свій ніж, та застиг перед ним, почав прискіпливо вдивлятися в нього. Толик насупив свої важкі брови.

– Ты чего это так на меня смотришь? – Саня мовчав та стискав в своїй руці ніж так сильно, що пальці побіліли, – эй, не шути так!

– Капец, видел бы ты свое хрючело, – розреготався Саня, – что, обосрался небось?

– Ах ты, сукин сын, юморист, блин.

– Сколько тут наших, человек двадцать?

– По одной консерве на двоих. Если мы дальше не прорвемся, то скоро самих себя жрать будем, поставок больше нет, а может, просто не доходит. А все, что было укровское, уже заканчивается, – заскиглив Саня.

– «Эта война продлится максимум три-четыре дня», суки, а те сухпайки, что дали, и вовсе есть невозможно, в пятнадцатом году истек срок годности.

– Ага, зато, смотри, у этих вон все какое вкусное, под пиндосов прогнулись и зад свой подставили.

– Ага, как та укровская свинья под тобой вчера! – вони обидва заіржали як коні.

– Что, что, а натрахались мы здесь досыта, я точно на свою Нинку год смотреть не буду.

Ножі скриготали по консервах, а двоє варварів аж потом вкривалися та на перебій один перед одним лаяли спершу свої тупі ножі, а потім міцний метал для консервних бляшанок. Аж тут Толік випадково впустив ще не відкриту банку із сардинами на землю.

– У тебя руки, как из задницы, Толик-алкоголик, – Саня підняв банку та застиг.

– Что такое, чего замер?

– Не, Толя мы с тобой оба идиоты, прям оба-два, – Саня простягнув Толіку банку, на ній був ключ-розкривач, обидва знову заіржали, – придурки, вот же есть нож, зачем все эти загогулины?

– Чего ржете?! – гарикнув на них сержант, – я уже жрать хочу и бухнуть.

– Да все уже готово, товариш сержант, – Толік крикнув, – кушать подано, садитесь жрать, пожалуйста!

За хвилину всі вже чавкали, як свині, жерли так, ніби ніколи в житті консерву не їли. Раптовий вибух обірвав їхню вечерю. Усі одразу попадали ниць на землю. «Что это было?» – задав сержант риторичне питання. БМП палала, як суха скирта, веселим яскравим полум’ям. Усі російські варвари приготували свою вогнепальну зброю. Зверху палаючої бляшанки з’явилася людська фігура. Кремезна статура стояла в самісінькому пеклі вогню. Потужні язики полум’я не чинили невідомому чоловікові жодної шкоди. З моторошним стогіном палаюче залізо прогнулося під натиском ноги статури. Чорний оселедець танцював у полум’ї, ніби був його частиною.

– Это хохол, стреляйте в него! – заверещав сержант.

Вогнепальна зброя заторохтіла, десятки куль врізалися в метал та відскакували врізнобіч, а темний силует танцював у вогнищі. Щирі, розмашисті рухи супроводжувалися червоним виблиском клинку. Коли пролунав останній постріл, куля відскочила від червоної шаблі та влучила в голову горе-стрільця. Радянська каска не вберегла те, що захищала, – шматок м’яса під назвою «російський солдат», розгубивши свої мізки, упав на землю.

– Убейте эту тварь! – заволав позаду сержант, але ніхто не зрушив з місця. – Вы че, уроды тупые, приказа не слышали?!

Сержант так кричав, що в нього зривався голос, наказовий тон переростав у брудну істерику. Козак високо вистрибнув з вогню. Червоним блиснула шабля – і тіло сержанта симетрично розділилося навпіл. Заляпані кров’ю та лайном сержанта, бійці почали блювати та втрачати свідомість.

А потім запала тиша. Палаюча БМП горіла і тріскалася все голосніше та голосніше, аж поки один із окупантів не побіг з криком на звичайного солдата збройних сил України, озброєного шаблею. Хлопець стояв півобертом, шабля трималася в лівій руці зворотнім хватом. Лезо відблискувало червоним поглядом, вістрям догори. Штикова атака була збита різким рухом озброєної руки, після повороту тулубом український воїн швидко махнув шаблею. Голова окупанта покотилася геть, а тіло з гуркотом впало на пузо. Усі окупанти поскладали зброю та почали задкувати з піднятими руками.

– Мы сдаемся, не убивайте нас! – заскиглив Толик.

– А скільки разів вас просили про це? – голос Тараса лунав разом з іншим, потойбічним, голосом. – Вас благали не ґвалтувати, не вбивати ні в чому не винних людей. Ніхто вас сюди не кликав, а ви прийшли, щоб тільки руйнувати та вбивати. А тепер ви просите не вбивати вас. А точно, ви ж нормальну мову не розумієте, тоді ми вам скажемо так, що ви точно зрозумієте. Вам ж*па, окупанти.

Очі Тараса зблиснули червоним світлом ненависті до ворогів свого народу. І полетіли голови окупантів в різні боки, а їхні стогони заглушив червоний, кривавий дощ.