Родина львівських митців відвідала Кропивницький

  • 21 вер. 2017 19:26
  • 1656
    • Новина Родина львівських митців відвідала Кропивницький Ранкове місто. Кропивницький
    Катерина Немира:  Головне — не розминутися з собою
     
    Художницю, скульптора, письменницю, педагога та громадську діячку Катерину Немиру знають не лише в Україні. Вона 16 років мешкала в Америці, у різні часи викладала в палаці піонерів, Кентському університеті, започаткованій разом з чоловіком — художником Володимиром школі українознавства, мала безліч виставок у Голландії, Німеччині, Франції, Італії. На початку серпня родина львівських митців  відвідала Кропивницький по запрошенню галериста Миколи Цуканова. 
     
    Майже тиждень митці спілкувалися з городянами, вивчали місто, його музеї та культурну спадщину. Провели майстер–класи для дорослих та юних, а ще відкрили власну виставку в галереї «Єлисаветград». Авторці цих рядків також пощастило помалювати на майстер–класі під керуванням пані Катерини. Після заняття ми мали змогу поспілкуватися.  
    — Що ви хотіли сказати кропивничанам, приїхавши в наше місто?
    — Ми вже рік працюємо в програмі «Єднання. Схід–Захід». Вона розпочалась у Києві, а звідти пішла українськими містами. Ми вперше у Кропивницькому, дуже цікаво пізнати його, відчути його колорит. Ми відкрили ще одне гарне місто України з чудовими людьми. Воно стало для нас рідним. Ми побачили театральний фестиваль, галерею «Єлисаветград», купу цікавих музеїв. Тут життя вирує. Донедавна всі в нашій країні жили стереотипами: культурне життя відбувається десь там, на заході, а тут отак помаленьку–помаленьку. Насправді ж усе інакше. Я почала порівнювати Кропивницький з Запоріжжям, Маріуполем. Він самобутній, має свій дух і настрій. Чим довше ми тут знаходимось, тим більше розуміємо, наскільки він цікавий. У неділю ми познайомилися з учасниками студії «Муза». Я побачила цікавих, наповнених людей, які хочуть щось робити у житті. Це мене дуже вразило. В перший день нашого перебування нас запросили до театру, показували виставу «Три товариші», де грав міністр культури Нищук. Я оглядаю ваше місто, на кожному кроці дивуюся. 
    — Що, на вашу думку, може об’єднати схід і захід сьогодні?
    — Думаю, духовність і культура. Економічно ми й так усі пов’язані. Економіка змушує людей енергійно працювати, але не дає відчути: а що ж ми таке є? Культурний обмін дуже важливий. Я тішуся, що для Кропивницького культура —  це не відомості з Інтернету. Це реально тут відбувається вживу. І це важливо. 
    — Ви 16 років прожили у США. Чи відрізняються, на вашу думку, митці та їхні шанувальники тут і там?
    Володимир Немира: Справжні художники відрізняються тільки своїм стилем і баченням світу. Більше нічим.
    Катерина Немира: Якщо ти художник — ти цікавий, незалежно від того, де б ти не був. В Америці кожен багатій з кожного долара відчислює 45 центів на податки. Чим більше він заробить, тим більше передаcть коштів на лікарню, на університет, де він навчався, на якісь гранти. Ось яскравий приклад, з яким я стикалася особисто. Це історія одного китайця, який прибув у США, тікаючи від китайського «комуністичного раю». Він відсидів три роки у в’язниці для нелегалів, потім влаштувався в ресторан мити посуд. За професією він художник. Вдень малював, вночі мив посуд, а у вільний час продавав свої роботи, сидячи під галереєю. Згодом він відкрив свою галерею, але роботу посудомийника не міг покинути — мистецтво давало нестабільні прибутки. Більше нічого він не міг робити, бо мова його була китайська. Він найняв жінку, яка продавала його роботи, а сам продовжував мити посуд. Потім він одружився, купив будинок. Але за будинок треба платити податки. Тоді він оформив його як частину фонду допомоги для талановитих людей. Так моя донька, Мар’яна Садовська, потрапила в Америку, жила в цьому будинку разом і іншими митцями. За цей час він допоміг трьом творчим людям, які дістали право рік безоплатно жити в Нью Йорку. Донька влаштувалася працювати офіціанткою й питає: «Мамо, що мені робити?» Я кажу: «Спробуй давати концерти, отак як ти мені розповідаєш про музику». І тут у неї ламається індійська гармонія, на якій вона собі акомпанує, і ми їдемо її ремонтувати. Майстер попрохав заграти щось, вона грає і співає. А оскільки Мар’яна закінчила по класу фортепіано, вона на тій індійській гармонії грає як піаністка. Він послухав, і тут же їй пропонує поїхати на Балканський фестиваль. Її виступ о першій годині ночі, і в перерві їй дали 15 хвилин проспівати. Звідкись вийшли музиканти, почули якийсь голос, вертаються, підходять. Це був Френк Лондон з компанією — один із найвідоміших музикантів Америки. Він каже: «Давай запишемо твою касету, твої пісні унікальні!» Але для цього потрібні тисячі. Донька йде в українську самопоміч: може, ви додасте — якісь гроші, якісь фундації. «Так, ми розглянемо вашу заяву». Через тиждень засідання відбулося. Кажуть: «Подивися, що то за музиканти? Френк Лондон, Абрам Фільштейн? Ми не можемо давати гроші на чужу музику».  «Та ми ж українську касету будемо записувати!» Але ті музиканти були захоплені, вони доклали своїх грошей і допомогли записати касети. І тоді в Америці, в різних магазинах стояв стенд з написом «Україна». І лежала касета з написом: «Мар’яна Садовська. Пісні, що я навчилась в Україні». Ось так працюють музиканти, художники й поети. А цей китаєць, про якого я розповідала на початку, продав свій будинок, став на ноги. Його дружина має два місяці відпустки, і вони разом подорожують по Європі. Але він не полишає мити посуд у ресторані. Він знає, що завтра може статися так, що в нього не буде грошей, аби купити собі холст. Зараз моя донька працює і живе в Німеччині, їй німецький уряд дає гроші за двомісячну програму по школах «Пісні навколо світу». А наші, українські музиканти запитують: «Хто тобі допоміг влаштуватися в Європі?»
    — Сьогодні багатьох турбує питання: чи етично веселитися, відвідувати концерти, мистецькі заходи, коли на сході країни тривають бойові дії та гинуть наші хлопці. Як ви вважаєте, яка роль мистецтва в таких умовах?
    В.Н. Я вважаю, що не треба влаштовувати великі оргії. А жити по–людськи — треба! Щоб ворог бачив, що ми, попри ту велику біду, незважаючи на те, що в душі плачемо й страждаємо від загибелі найкращих наших людей, — ми живемо! Ми знаємо, що вони стали на захист нашої землі, наших дітей, на захист майбутнього. Ми не веселимося. Але ходимо в театри, на виставки, пишемо картини, поезії — бо як же без цього жити?
    К. Н. Ми не можемо дозволити собі піддаватися, щоб творити чорні діри. Ми мусимо залишатися людьми. А людині притаманно відчуття прекрасного. У нас на Львівщині ходять оповіді, що у 1914 році, коли воювали Австрія та Росія, на горі Маківці в перервах між боями з обох боків лунала пісня. Причому то була українська пісня, бо українців і Австрія, і Росія використовувала в тій війні як військову силу. Тому ми не повинні занепадати духом. Треба й далі працювати. Бо народжуються діти, а вони мусять плекатися в прекрасному — в мистецтві, в пісні, духовному оточенні, а не в плачі та розпачі. 
    В. Н. Прекрасне несе потужну енергію, яка нищить зло. Тому обов’язково треба продовжувати жити, творити, і тоді ця енергія знищить зло. 
    — Це доводить ваша родина, де панує дух творчості й любові до прекрасного. А як у вас поєднується творчість із виконанням буденних речей: прибирання, походи до магазину, готування обіду? 
    В. Н. Варить той, хто має час. Я працюю над якоюсь картиною, дружина в той момент пише книгу або ліпить скульптуру. В кого є вільна хвилина, той і зварить борщ. Немає вільного часу — не зварить. 
    К. Н. Тоді можна з’їсти шматочок хліба або легенький салат, приготовлений нашвидкоруч. Звісно, побут — це важливо в житті, але не таке надзвичайне, за що можна сперечатися. Хто сьогодні має трохи більше сили, має вільний час — той і робить. Якщо на те пішло, в нашій родині всі митці. Дочка музикант, зять — театральний режисер, син — критик (критикує нас всіх). Ми зустрічаємося, і кожна можливість побути разом — це свято. 
    В. Н. Україна завжди мала традиції. Що таке Україна? Передусім, це родина, сім’я, «садок вишневий коло хати». Це любов один до одного, повага. А якщо Бог тобі дав талант малювати або писати — його не можна занапастити, то страшний гріх! Не можна навіть рівняти борщ і творчість. Хоча й борщ — це також мистецтво. Комусь дається талант борщ варити, а комусь картину творити, скульптуру ліпити або книгу писати. 
    К. Н. Звісно, кожна праця виснажує. Так само й кухня. І в творчій роботі також. Часом виснажений, незадоволений, переживаєш і не спиш. Але все–таки найважливіше в житті — не розминутися з собою. 
    — Ваші твори випромінюють український дух і національний колорит. Як ви такими стали, коли усвідомили себе українцями?
    В. Н. Таке відчуття дає любов до рідної землі, до рідного неба, до батьків, до отих вулочок, по яких ти ходив. Стежечка, що веде до лісу. Квіточка, яка на цій землі росте. 
    К. Н. Художник ціниться той, хто має своє творче бачення. Наприклад, Джон Леннон поїхав в Індію, щоб пізнати індійську музику, бо він хотів опертися на якісь джерела. Ми ці джерела маємо поруч. Вони дуже потужні, але майже незнані у світі. Тому, якщо ти звертаєшся до своїх витоків, а потім твориш, спираючись на них, то ти вже є оригінальним. Ти вже цікавий іншим людям. Бо ти є доповненням до того великого мистецького космосу, який є навколо Землі.
    В. Н. До тої крові батьків, дідів, якщо вона в тобі є. Для митця це дуже важливо. Ми поїздили по світу й багато бачили. І Ніагару, і каньйони, Амстердам, Америку, Німеччину. Прекрасна природа, дивовижні краєвиди. Краса! Але чуже.
    — Тому й повернулися в Україну?
    В.Н. Так, я зрозумів, що таке ностальгія. Ти дивишся на цю красу і сумуєш за своєю землею, небом, за своєю річечкою, за лісом. 
    К. Н. Дуже цікаво подорожувати, бачити різне. Різні культури. І водночас ділитися своїм. 
    В. Н. І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь. Вчишся, здобуваєш досвід і знання. Але тягне у своє.
    — Мене вразила історія однієї з ваших учениць, якій було 103 роки.
    К.Н. Це було у Львові, я була ще зовсім молоденька, 25–річна, працювала в палаці піонерів. Прийшла 103–річна жінка, яка дуже хотіла малювати, але була закомплексована, бо не знала, як правильно це робити. Вона малювала не пензлем, а пальцем. Запросила мене до себе, повела до хати, показала свої роботи. Я на них подивилася й кажу: «Я не можу вас нічому навчити. Ви вже готова художниця: справжня, оригінальна, яка по–своєму мислить. А те, що ви малюєте пальцем… Та чим хочеш можна творити! Лише щоб був художній образ, мистецтво». Я люблю ділитися тим, що знаю. Знаю, що багатьом це допомагає. Багато моїх учнів стали членами спілки художників. Я їх питаю: чому ти кажеш, що я твій вчитель? «Тому що не було такого: ти вчитель — я учень. А було: ти і я — колеги». В мене є учні різного віку, в багатьох країнах. Я дуже рада, що мій метод викладання, коли ти говориш з людиною, розказуєш їй, ділишся своїм досвідом і в той час викристалізовуєш те, що вона в собі має, — дає добрий результат. На майстер–класи приходять люди, які бажають навчитися. Вони вже мої колеги, і ми розмовляємо як художник з художником. 
    В.Н. В кожній людині ховається свій талант. Вона робить так, що він відкривається. Вона вирощує це з кожної душі і плекає. 
    К.Н. Господь Бог створив нас різними. Мене дивує, коли деякі молоді художники поводяться так, ніби світ почався тільки з них і навколо немає нікого й нічого. Але ж в нас недаремно сітківка очей і лінії на руках унікальні. Якщо ми когось повторюємо, то розминаємося самі з собою. Тому в нас не може бути конкуренції. Кожна людина по–своєму творить, по–своєму відчуває. Просто треба прислухатись до свого серця. 
    — Ви вірите, що прекрасне врятує світ?
    К.Н. Абсолютно. Недаремно кажуть, що людину можна вбити, але не можна знищити її душу. Так і в мистецтві. 
    В.Н. Ніхто не може перемогти Добро. Бога перемогти неможливо.
     
    Людмила Макей