Колекціонер і реставратор охоче демонструє землякам зібране за багато років

Широко відомий у вузьких колах             

Саме так можна визначити статус кропивницького колекціонера й реставратора українських старожитностей Володимира Нагорного.  

 

Відомий він передусім колу таких же, як і він, залюблених в українську минувшину людей. У його колекції — тисячі старовинних речей з дерева, археологічний матеріал, кераміка та гончарні вироби, вишиті рушники, домоткані доріжки, предмети побуту, хатнє начиння селян тощо кінця 19–го — початку 20 століття. Захопившись колекціонуванням ще в дитинстві (тоді це були марки, сірникові етикетки, пачки з–під цигарок), він з часом звернув увагу на предмети сільського українського побуту — металеві, дерев’яні, керамічні, ткані.   

 

І захоплення, і робота

З кінця дев’яностих років Володимир з дружиною Галиною вже стали серйозними колекціонерами, налагодили зв’язки з багатьма колегами і музеями, що з часом призвело до реставраційної й дизайнерської діяльності. Нині обоє з подружжя займаються окремими напрямками. Чоловік продовжує розшуковувати унікальні старовинні речі (і не лише побутові), реставрує їх і очолює реставраційну майстерню, майстри якої відновлюють найрізноманітнішу старовину — від козацького воза та жорнового млина до антикварних меблів у стилі ампір. А дружина працює як реставратором, так і дизайнером, розробляє модернові проекти різноманітних приміщень. 

— До своєї колекції старожитностей ми з дружиною відбираємо не просто старовинні, а неординарні речі, які чимось вирізняються з–поміж інших, — розповідає колекціонер. — Якщо це посуд, то із цікавими побажаннями автора, написаними на ньому, візерунками тощо. Якщо елементи дерев’яного приладдя, то оригінальні авторські вироби (наприклад, колесо до прядки зі схрещеними спицями, широке й масивне колесо з невеличкими спицями, розкладне коване металеве ліжечко, рідкісні рушники з двобічною вишивкою та ще язичницькими орнаментами, рогачі з нестандартними формами тощо)… 

Постійний контакт з іншими колекціонерами й музеями народжує нові ідеї й задуми. Таке тісне спілкування свого часу привело Нагорних до створення  інтер’єру приміщень київських ресторанів та дизайну ландшафту з використанням предметів традиційного українського побуту та сільськогосподарського знаряддя (ресторани «Партизан», «Сарай–бабай», «Коза –дереза», «Спотикач», мережа «Мисливець»), співпраці зі знаними українськими дизайнерськими агенціями. 

— Однак нині вже немає ні тієї моди, ні попиту на етнодизайн, адже мережі ресторанів не можуть без кінця розширюватися, — каже Володимир. — Займаємося редизайном у тих ресторанах, де інтер’єр уже не відповідає вимогам часу, адже туди ходять люди, які десь були, щось бачили й хочуть подібне відвідати і в Києві. А ресторатори вже підлаштовуються під них, змінюють дизайн. І ми їм у цьому допомагаємо (як–от ресторани «Бетон» та «Індокитай»). Останнім часом реалізували декілька цікавих проектів, але, на жаль, жодного етнічного. Схоже на те, що сплеск зацікавленості до нього минув. У дизайнерських агенціях кажуть так: «Працюємо в буржуйському стилі». Але це також доволі цікавий напрямок, особливо за творчого до нього підходу (наприклад, ресторани «Тарілка», «Виноград»). Деякі наші дизайнерські роботи висвітлено в журналі «АрхИдея» — серйозному виданні в царині архітектури і дизайну. 

 

Має що показати і що запропонувати

Залюблений в українську старовину, Володимир охоче демонструє землякам зібране за багато років. Тривалий час утримував у зразковому стані експозицію предметів зі своєї колекції, яку мали змогу оглянути всі охочі. 

Протягом п’яти останніх років виставляв частину з них у декількох місцях: разом із власником приватної галереї Миколою Цукановим до свята вулиці Пашутінської він організував і провів виставку габаритних речей зі свого зібрання, представив на ній господарські сани, дерев’яні деталі козацьких возів, бортні та різноманітний сільськогосподарський реманент і побутове приладдя ХІХ — початку ХХ століть; в обласному краєзнавчому музеї більш ніж півроку експонувалась величезна виставка деревообробного знаряддя та возів з деревини із його колекції «Дерево життя»; у галереї «Єлисаветград» представив виставку «Розмаїття українського побуту»; у відділі мистецтв обласної бібліотеки Чижевського — виставки виробів гончарів із села Цвітного Олександрівського району та рушників «Полотняні посилання». 

Окрім такого способу прилучення земляків до надбання пращурів Володимир ініціює й інші. Ще за попереднього міського голови пропонував створити на базі своєї колекції етнографічний музей, у якому хотів лише обійняти посаду директора. Планував за власний кошт поповнював зібрання і зробити музей прибутковим для міста, адже добре знає реставраційну справу. Такий міський етнографічний музей міг би стати візитівкою міста й області й солідною реставраційною базою. Однак таку щедру меценатську пропозицію проігнорували. Та Володимир не був би собою, якби чиновницька байдужість вибила його із сідла. Тепер він пропонує реалізувати інший проект — створити в одному зі старих приміщень заводу «Ельворті» (донедавна — «Червона зірка») виставкову галерею.

— Там є дуже цікаве двоповерхове  приміщення класичного англійського промислового дизайну, — каже він, — яке можна відремонтувати, а потім проводити в ньому виставки, фестивалі. А поруч на вулиці великий майданчик — ідеальне місце для інших мистецьких заходів… 

Та для реалізації цієї ідеї спочатку потрібно хоча б повідомити про неї власникові приміщення. Бо обпікшись у міській раді, коли його прийняли там як прохача, та ще й промаринували в приймальні цілий робочий день, Володимир самотужки навряд чи проб’ється до високих кабінетів.

 

Гусениця від танка та діжка для пального — теж колекційні

Як будь–яка фанатично віддана певній справі людина, колекціонер старожитностей і їхні реставратор, керівник реставраційної майстерні не обмежується лише цим колом занять. Віднедавна його ще й ваблять промислові речі не такого вже віддаленого часу. 

— Ось лежить частина гусениці від німецького танка кінця тридцятих років, а це — алюмінієві бідончики різного розміру, діжка від пального 1943 року, з якої солдати Вермахту заправляли свою техніку, — показує свої скарби колекціонер. — Я збираю й ці речі, бо мене вони цікавлять як свідки свого часу. Хочу придбати ще більше бідончиків, щоб була колекція…

Наприкінці нашої розмови в приміщенні, де колекціонер і реставратор зберігає частину зібраного та відновлює деякі предмети, той не втримався й похвалився останніми своїми набутками.

— Ось придбав рушники з вишивкою родини Волошина — одного з очільників нашого міста, — й постільну білизну з вензелями. Зараз хочу привести все це добро до пуття. Це — глек орієнтовно 18 сторіччя, козацької доби, із Суботова з написом «У монастир», іще з ятем. Тепер маю придбану в Чигирині, щонайменше початок 19 сторіччя, античної форми вазу. А це — дитячий цвітнянський горщик уже нашого часу (кінець 50–х — 60–ті роки). Ви чули, щоб гончарі інших культур ліпили нічні горщики? Такого немає в жодній культурі, це ж наскільки кмітливими, турботливими й заможними були наші люди! Якось по телевізору бачив передачу, в якій ішлося, що після відвідання України Чехов написав: «Пребывая на Украине, я не видел ни одного пьяного и ни одного нищего». Це вже потім з українського народу намагалися зробити бозна–що, але до кінця знищити його душу так і не змогли…

 

Юрій Сергійчук     

Фото автора