Жінки в умовах гендерної рівності. Історія жінки поліцейської

  • 20 серп. 2017 09:30
  • 1840
    • Новина Жінки в умовах гендерної рівності. Історія жінки поліцейської Ранкове місто. Кропивницький
     
    Моєю співрозмовницею є жінка, яка брала участь у розбудові фундаменту патрульної поліції.  Марія Журавель стала однією з перших командирів патрульної поліції в Україні. Вона починала працювати на цій посаді ще в Києві. За роки служби  відчула на собі становлення нових стандартів та руйнацію шрамів гендеру. Сьогодні суспільство позитивно ставиться до жінок в поліції, а  раніше люди мали до них певну недовіру. На жаль, дискримінаційні стереотипи долати важко.
     
    У Кропивницькому управлінні патрульної поліції нині працюють 258 поліцейських, з них 42 — жінки. На виклики задіюються 210 осіб, з яких жінок — 35.
    — Маріє, як почали працювати у поліції?
    — Я планувала вступати в академію МВС та працювати в поліції, але не склалося. Відтоді поставила собі мету і до неї прийшла. Я подала анкету, мою заявку прийняли. Пізніше зателефонували та запросили на тестування до Києва. На той час, пам’ятаю, мій тато був у зоні АТО. Я йому зателефонувала та повідомила про своє рішення. Перший відбір я пройшла. З 60 можливих питань тестування відповіла на 55. Навіть комісія зазначила, що це був найкращий результат. Через два тижні мене запросили на складання іспиту з фізичної підготовки, після якого я чекала близько місяця. Після військово–лікарської комісії нам одразу повідомляли рішення. Я пройшла усі етапи відбору.
    — Яку маєте освіту? Ким працювали до поліції?
    — Я закінчила наш технічний університет за двома спеціальностями: спершу — «машинобудування», а пізніше вступила на спеціальність “управління фінансово–економічною безпекою”. 
    — Як сім’я ставиться до Вашої роботи та як реагували на вибір такої професії?
    — Близькі поважають мій вибір. У нас так прийнято, що кожен сам обирає, чим йому займатись. Коли я сказала, що йду в поліцію, то не почула переконань, що мені це не потрібно. Всі просто знають мій характер. Мене виховував батько, тому характер міцний. 
    — Як ви стали командиром? 
    — Після навчання досить часто були співбесіди. Пізніше в комісії повідомили, що радились із нашими викладачами і вже формували список тих, хто може обіймати керівні посади. Серед нас шукали командирів рот. Близько сотні вибрали, а з них відібрали 44. Після була знову купа співбесід та випробування на детекторі брехні. Відзначу, що заключну співбесіду зі мною проводила голова Нацполіції Хатія Деконаідзе. Після командирських навчань я стала командиром і була в числі тих 44, які набирали собі людей в роту. 
    — Скільки пропрацювали командиром там? 
    — Командиром у Києві я пропрацювала близько року. 
    — Який був для Вас найжорсткіший випадок в поліції в той період, коли досвіду не було? 
    — Тяжко було в бійках. В них розумієш, що винні обидві сторони конфлікту, але треба з’ясувати, хто його розпочав. Під час з’ясування обставин починається психологічний прес. Починаєш пояснювати людям, що ти не суддя, а поліцейський, який фіксує факт. 
    — Існує стереотип, що командиром має бути саме чоловік. Що скажете? 
    — Я була командиром (йдеться про початок служби — Авт.), але мене певний час не сприймали як керівника. Чоловіка, звісно, простіше уявити в ролі командира. Перші три місяці було важко керувати ротою. Потрібно було всім довести, що я командир. Для моїх патрульних було неприродньо, що ними командує жінка. Особливо для тих чоловіків, що обіймали раніше керівні посади або працювали в поліції. Їм таке було тяжко прийняти. 
    — Розкажіть, коли почало все–таки з’являтися це розуміння у підлеглих?
    — У нас був випадок, коли затримували грабіжника і він зумів вирватися з наручників, стрибнув у воду і втік. Ми почали міркувати в колі патрульних та планувати. Патрульні, які були поруч в той момент, пізніше казали, що під час затримання грабіжника я проявила себе по–командирськи. Проявлялося це, за їхніми словами, в розстановці сил і тактики. За моєю командою вони його загнали в мій бік. Хлопці вигнали з води мокрого, в одному спідньому, чоловіка, і я його затримала. Після цього випадку чоловіки в роті сказали: “Геннадіївна, ти крута”. Пізніше почали мене сприймати як командира. Почали довіряти, більше спілкуватися. 
    — Як Ви продовжили завойовувати довіру? 
    — Завжди намагалася налагодити роботу, щоб моїм патрульним було добре. Треба було десь із кимось домовитись, вирішити якісь питання стосовно навчання для них та інші моменти для налагоджування роботи. Батько завжди мене вчив, що за своїх людей я маю боротись. Якщо була якась проблема в підопічних, вони дзвонили одразу мені. Іноді з моїми рішеннями не погоджувались, але пізніше всі розуміли, що приймались вони виключно для користі особового складу. Патрульні почали усвідомлювати, що я за них борюся. Пригадую, коли на патрульного в Києві напали з ножем. Після фіксації випадку моє завдання полягало в тому, щоб справа не “заглохла”. Спілкувалася зі всіма слідчими, операми, експертами. Випитувала, куди йому йти та до кого звертатися. Далі особовий склад почав до мене звертатися поза роботою і просити про допомогу у вирішенні питань з вищим керівництвом. Це вже був значний показник довіри. 
    Треба було стати мамою для своєї роти. До речі, у Кропивницькому мої бійці мене мамою і називають. 
    — Чи зверталися Ви за порадами до командирів–чоловіків? Чи дослуховувалися до порад і який був результат?
    — Я питала порад стосовно керування особовим складом в тодішніх командирів “Беркуту”. Після того, як я почала дослуховуватись, думка роти про мене досить сильно змінилася. Дещо обурювало те, що патрульні обговорювали мене за спиною як начальника. З часом стіна між мною та підлеглими почала падати, почали запрошувати до спільного кавування тощо. Знову зазначу, що в особистий час почали звертатися до мене і просити про допомогу, при цьому розповідаючи дуже особисту інформацію. Це стосувалось, наприклад, допомоги у відгулі на роботі у зв’язку з якимись проблемами у сім’ї, які вони не хотіли афішувати.
    — Чи доводилось відчувати на собі гендерні проблеми з самого початку роботи в поліції? Можливо, чули якісь висловлювання у свій бік або Вас утискали.
    — На свою адресу висловлювань на кшталт “не заважай тут” або “твоє завдання народжувати і твій День 8 березня” я не чула. Всі прекрасно розуміли, коли йшли на службу, що це напіввоєнізована структура, тому зайві слова треба тримати при собі. Різні думки я, звісно, чула. Точніше — відголоски. Іноді було видно з поведінки людини, а саме з поглядів, виразу обличчя тощо. 
    — Розкажіть більш детально про те, як ставилися до Вас як до керівниці роти? 
    — На початку я переживала через це і ламала голову: “А що я роблю не так, що треба робити, щоб подобатись”. Дисципліна була не завжди. З часом я зрозуміла, що я не 100–доларова купюра, щоб усім подобатись, тому доводилося закривати очі на всілякі погляди і думки та перебороти себе. Після цього всі розмови за спиною вщухли. Я почала по–іншому поводитися і не піддаватися власним жіночим почуттям та емоціям, які бурлять всередині. Керівна посада зробила мене дещо черствою. Після приїзду з Києва батько сказав, що я змінилася. Стала жорсткою, серйозною та беземоційною.  
    — Пригадайте випадки, коли попереду небезпека, озброєний злочинець, постріли, бійка... Колеги–чоловіки брали з собою чи залишали на задньому плані? 
    — За рік роботи не помічала жодного випадку. Коли йдемо опрацьовувати виклик, то всі один одному довіряють. Тим паче, в нас постійно тренування та розбір інструкцій, що треба робити в тій чи іншій ситуації. Це у Кропивницькому. В Києві були випадки з моїм напарником. Той, хоч і ставився до мене як до командира, але в небезпечний момент намагався мене закрити спиною. Колись відпрацьовували виклик і прийшло орієнтування, що особа може бути озброєною. Тут підходимо до компанії з трьох осіб. Перевірили двох, які з пакетами стоять, та збираємось перевірити третього. На відміну від перших двох, він був з пустими руками. Я кажу напарнику, що треба перевірити його. Тільки–но почали, і тут в нього з–під куртки випадає зброя. Напарник мене відштовхнув та дістав свій пістолет. 
    Після події ми обговорювали його вчинок. Він сказав, що в той момент спрацював інстинкт збереження напарника. Запевнив також, що це не було пов’язано з питанням статі. 
    — Чим чоловіки відрізняються від жінок в роботі?
    — У дівчат швидше спрацьовує реакція. У хлопців інстинкт самозбереження на першому плані. Вони, перед тим як іти в небезпеку, ретельно до цього готуються та аналізують. Дівчина, в свою чергу, спочатку біжить в небезпеку — діє, а по факту — вже думає, що робити. 
    Коли в радіоефірі хтось кличе на допомогу, то, як правило, чутні жіночі голоси: “107” та “103” екіпажі, їдемо на підмогу”. В рації лунає відповідь: “Нам потрібна серйозна чоловіча допомога”, — і знову жінки: “Та повірте, в нас також є своя сила”, — і їдуть. 
    Дівчата схильні до того, щоб швидше їхати на допомогу. В них спрацьовує інстинкт допомоги іншим. Хлопці, звісно, також нікого в біді не лишають, але вони більш виважено готуються.
    — Розкажіть про свого напарника. Як Ви познайомились?
    — Коли роту почали формувати в напарники, він найперший почав кричати: “Та я — з бабою? Напарники? Та нізащо я їздити не буду”. Коли перший раз зібрала роту, то чула, як він казав на вухо своєму колезі: “Це гаплик. Баба–командир. Все. Пропали”. 
    Після того була також ситуація, коли після засідання в актовій залі ми почали виходити і на мою адресу хтось сказав не дуже гарні слова. Зараз вже й не пригадаю, як то було, але людина отримала достойну відповідь. Цей конфлікт почула вся рота. Після цього, як вже розповів пізніше мій напарник, своєму другові він сказав: “А ти знаєш, я, мабуть, помилявся. Думаю, спрацюємось”. Вони з товаришем разом попрацювали кілька місяців, а потім так сталось, що ми почали працювати разом в одному екіпажі. 
    Часто піджартовувала над колегою: “То ти казав, що з бабою їздити не будеш?” У відповідь лунало: “Та ну, командир, перестань. З тобою не їздити — то взагалі гріх”. 
    Разом працювали тривалий час. Опрацювали з ним силу–силенну викликів. Ловили грабіжників, всіляких дурнів з ножами та інших. Про наркозалежних — узагалі окрема розмова. 
    Був випадок, коли людина при нашій появі починає підозріло поводитись. Маючи певні підозри, ми підходимо та спілкуємося. Пізніше, при поверхневому огляді, стає зрозумілою причина такої поведінки. В кишені були наркотики. 
    Відпрацювали кілька змін, і мій колега сказав, що кращого напарника годі й шукати. Ходив, усім розповідав. Показники роботи також були на висоті. 
    — Коли настав переломний момент розуміння у людей, що жінки є незамінними в цій структурі? В чому саме вони кращі?
    — Переломний момент наступив саме тоді, коли прибували на виклики і дівчатам краще вдавалося владнати конфлікт. Після тривалої роботи навіть чоловіки з райвідділу відзначили: “А чому раніше не було жінок в поліції?” На мою думку та думку багатьох правоохоронців, ця реформа неперевершена тим, що в поліцію набрали не тільки хлопців. Хлопці, кремезні та сильні, прибувши на виклик, тільки спричинюють конфлікт. Коли між цими чоловіками виходить тендітна жінка та ще й починає розмовляти, пояснювати, вислуховувати, конфлікт вичерпується. Дівчата вміють краще слухати. Після їхнього втручання не потрібні наручники та застосування сили. 
    Як правило, коли є виклик, що стосується конфліктів, залучають жінок. Багато випадків буває, коли жінки–копи приїжджають і, посміхаючись, запитують про ситуацію. Людина, яка була до цього агресивна, починає сама посміхатись, та історія завершується добре. 
    — Дівчата самостійно вгамовують силові конфлікти?
    — Так, звісно. Був випадок, коли стояли троє поліцейських, і людина почала розпускати руки. Пізніше цікаво було спостерігати за реакцією зловмисника, який не вірив у те, що був затриманий жінками. Ламаємо гендерні стандарти. Дівчата зовні тендітні та маленькі, але якщо їх розізлити, то застосують силу досить якісно. 
    — Скажіть як командир,  з Вашої практики, як  поводяться в різних ситуаціях жінки–копи на відміну від чоловіків–копів?
    — У сімейних сварках дівчата здатні розібратися в їхній суті. Хлопці роблять так, як вимагає закон. Відібрати заяву та пояснення і притягнути винних. Вони все більш за інструкцією роблять. Дівчата намагаються розібратися в ситуації. 
    — Чи не стикаються потім жінки–поліцейські з різного роду психологічними травмами? 
    — Рік служби минув, і ми все більше схиляємось до того, що якщо постійно розбиратися в тих ситуаціях і все пропускати через себе, то робота може накласти відбиток на життя. Щоб не було професійних деформацій, ми пояснюємо і дівчатам, і хлопцям, що не варто пропускати чужі проблеми через себе, бо є ще власна сім’я. Особливо тяжко даються виклики на квартири з неблагополучними сім’ями, де є діти. Часто долучається і командир, якому доводиться вислуховувати, що треба щось робити, їхати до міської ради, звертатися у відділ соціального захисту і таке інше. Ми, в свою чергу, заспокоюємо, що ти маєш виконати свою роботу. Зафіксувати факт, відібрати пояснення. Далі справою займуться командири, які будуть вживати необхідних заходів відповідно до законодавства. Через себе пропускати це не треба, щоб не створювати собі травму. 
    — Чи бувають сльози на службі? 
    — На службі всі стараються себе тримати в руках. Сліз не було. Всі прекрасно розуміли, куди вони йдуть. Дівчата усвідомлювали, що є складнощі в роботі, моменти, коли себе потрібно пересилити. Чоловіки іноді більш емоційно сприймають ті чи інші ситуації, а дівчата допомагають після викликів проаналізувати та зарадити. 
    Іноді до мене підходять мої поліцейські та просять поради. В когось проблемі в сім’ї та треба людину вислухати. Коли бачиш, що щось сталося у дівчат чи хлопців–патрульних, то намагаєшся з ними порозмовляти та розібратися в ситуації. Як командир я дивлюся, чи може в такому моральному стані людина проходити службу. Якщо треба, то я забороняю приступати до роботи. Людина має віддаватися роботі, а не ділити її з якимись власними негараздами. 
    — За період служби скільком патрульним доводилось стріляти і чи застосовували зброю жінки?
    — Два рази стріляли. В обох випадках це були чоловіки. Мені також не доводилось застосовувати зброю, лише приводити її в готовність. Особисто я користуюся переважно наручниками. Газовий балончик за два роки також не діставала. 
    — Були поранення або травми під час роботи?
    — Жорсткий випадок був біля головпоштамту в центрі Кропивницького. Патрульні розбудили мене о п’ятій ранку, і я поїхала їм на допомогу. Ситуація була складна, вночі до хлопців надійшов виклик “погрози пістолетом”. Після виклику машина, в якій, за нашими даними, сидів зловмисник, була знайдена. Її потрібно було відчиняти, але, згідно із законом, ми не маємо права самі це робити, тому ми почали вмовляти водія це зробити. Мене викликали, бо людина відмовилася відчиняти машину. Згодом людина частково відчинила дверцята, проте далі почала різко їх зачиняти. Зловмисник вдарив мого патрульного та зламав йому пальця. Завівши двигун, чоловік різко здав назад, переїхавши мені ногу. Ситуація складалася так, що інших виходів, крім силового затримання, не було: існувала пряма загроза здоров’ю оточуючих. Було розбите вікно, особу дістали з машини силою та затримали. В результаті ми знайшли в машині зброю та наркотики. 
    Мене після цього випадку госпіталізували із серйозною травмою ноги. Протягом місяця вона була не синьою, а просто чорною. Наразі в мене лишилася пост–травма, і потрібно з часом робити операцію. Цей випадок у Кропивницькому для мене був найжорсткішим. 
     
    Дмитро Семенюк