Історії кропивничан: добро починається з тебе

  • 5 серп. 2017 20:37
  • 1988
    • Новина Історії кропивничан: добро починається з тебе Ранкове місто. Кропивницький
                       
    У житті все повертається бумерангом. Злом – злом, добро – добром. Всім серцем віриться, що добра більше, що воно примножується, розквітає, поповнюється. Не завжди все це помітне для інших, але воно є. Саме тому у рубриці «Добре серце» ми говоримо про тих, хто дарує своє тепло, творить казку, допомагає. Сьогодні спілкуємося із трьома молодими і активними дівчатами, які реалізували себе у своїй сфері і займають активну позицію в житті.
     
    Євгенія Ткаченко, 
    обласний координатор громадської організації «Let’s do it, Ukraine»:
    «У дитинстві я була дуже сором’язливою дівчинкою і не брала участі у великих заходах. У восьмому класі педагогу–організатору з моєї школи не було кого взяти на захід, тож вона взяла наш клас. Пізніше вона нам запропонувала прийти на шкільний парламент дітей, і я як зразкова учениця пішла туди, куди запросили, і лише через те, що потрібно. 
    Вже у рамках діяльності шкільного парламенту я потрапила до міського. Власне, там і дізналася про те, як багато всього відбувається у нашому місті, як можна допомагати людям. Бо до цього я допомагала лише тваринкам.
    Перша добра справа, яку я пам’ятаю, – це волонтерство у благодійній акції «Серце до серця». За її результатами я увійшла у трійку волонтерів, які зібрали найбільше грошей в обласному рейтингу. Саме на цій акції я познайомилася з багатьма людьми, серед яких активісти волонтерської діяльності. Тоді зрозуміла – зупинитися не зможу. 
    Не хочеться перераховувати акції. Справа не в кількості, а в тому, як вкладаєш себе. Просто скажу, що теми, в яких я почувала себе комфортно, допомагаючи, здебільшого медичні: збирання коштів у акції «Серце до серця», зйомки фільмів про онкологічний диспансер, робота у волонтерській гарячій лінії з покращення доступу до знеболення, фестиваль у підтримку онкохворих дітей «Допоможи дитині жити».
    Два останні роки я працюю в екологічній сфері. Намагаюся, в першу чергу, змінити своє ставлення до оточуючого світу, а вже потім показувати приклад іншим. Додам, що у реаліях сьогодення тема екології може стати однією з найактуальніших у сфері волонтерства і зміни свідомості загалом. Обґрунтую: Україна – одна з небагатьох країн у Європі, населення якої не має екокультури: поводження з відходами, бережливого ставлення до природних об’єктів. 
    Я бажаю усім займатися волонтерською діяльністю виключно за покликом душі, тоді все будете встигати і все буде виходити. Навіщо це все, зрозумієш лише, коли на деякий час випадаєш із цього проектно–волонтерського життя. А головне, що саме в цій сфері приємно знаходити однодумців, адже доволі часто спільне ведення проектів переростає у дружні відносини». 
     
    Оксана Білоброва, 
    інспектор по зв’язкам  з громадськістю управління
    Патрульної поліції  у м. Кропивницький:
    «У дитинстві я мала загострене почуття справедливості. Завжди захищала слабших, додому приносила котів, собак, пташок… Ніколи не оминала скриньки «БІМ» та «Благосвіт»… 
    У школі разом з батьками та дітьми ми збирали допомогу тим, хто стояв на Майдані, хлопцям і дівчатам, які захищають нас від агресора. Співпрацювали із організацією «Серця матерів». Волонтер Тетяна Сила привезла нам від хлопців прапор, а ми їм передали свій із побажаннями і словами підтримки. 
    Мені трапився молодий, але вже такий мудрий хлопчина – Євген Шкваренко. Поки їхали до Одеси на підготовчі курси, говорили про різне, а особливою була теми хворих дітей. 
    У поліції ми беремо участь у різних благодійних акціях. Запам’яталися найбільше: 1 червня 2016 року ми з патрульними їдемо до дитячої обласної лікарні, бо там покинуті діти, тяжкохворі… Збираємо одяг, іграшки, ліки… Потім дитячий будинок «Наш дім», «Центр соціально–психологічної реабілітації дітей», благодійний фестиваль «Допоможи дитині жити»… Співпраця з дівчатами–янголами із фонду «Янгол життя», ГО матерів дітей–інвалідів «Серце матері». 
    Я мама, розумію біль тих жінок, дітки яких хворіють. Я розумію біль дітей, яких покинули батьки… Певно тому іноді для них не так важлива матеріальна підтримка, як наша увага до них. Просто у мене є якась внутрішня потреба допомагати, підтримати…»
     
    Жана Петрович, 
    речник Служби автодоріг
    Кіровоградської області:
     
    «Не можу сказати, що я прямо ух (!), яка благодійниця, але намагаюся робити те, що мені під силу. Мені було трохи більше вісімнадцяти  років, коли я вперше потрапила до дитячого будинку. Тоді ми знімали сюжет для моєї передачі про вихованців та про те, як вони святкують новорічні свята. Там був шестирічний хлопчик… Коли він для гостей розповідав віршики, на його тонесенькій шиї здималися вени так, що ніби ось–ось і в нього не вистачить сил навіть вдихнути. Він дуже хотів сподобатися. Саме цей хлопчик з тонесенькою шийкою став для мене якоюсь рушійною силою. Відтоді я щоразу знаходила приводи хоча би якось зазирнути до дитячого будинку. То солодощі, то книжки ми передавали від редакції. 
    Потім були безхатьки. У процесі роботи я познайомилася з дуже цікавою парою безхатьків. Ні чоловік, ні жінка не вживали спиртного, від них не «несло» смітником. Вони були досить чисто одягненими і освіченими. Ми проговорили з ними кілька годин, випили чаю з печивом. Я дізналася, як кожен з них лишився без даху на головою. І як тут, на вулиці, вони зустрілися і покохали один одного. Зараз, напевне, у них все гаразд, бо на час нашої розмови вони уже чекали відновлення своїх документів і планували поїхати з Кіровограда до рідного села жінки. Після цієї зустрічі я перестала скептично ставитися до цієї категорії громадян, адже у кожного своя історія…
    Ми з донькою і теплі речі віддаємо, і грошима допомагаємо, але то дрібниці. Таких дрібниць можна пригадувати багато, але вони ніяк не наближають мене до здійснення мрії – відкрити такий собі «готель» для одиноких літніх людей…
    Щодо найпершої доброї справи, важко пригадати... Мабуть, це сталося у шкільні роки. Тоді не тільки совість, батьки чи виховання, а й школа спонукали нас робити справи для ближніх – то допомогти по господарству стареньким, то побавити чиїхось малят, чи влаштувати концерт для колгоспників… 
    А скільки додому приносила котиків, собачок?! Мама казала, що я котяча мати. Та про те, що світ черствий і не можна чекати від когось добра, поки сам його не зробиш, по–справжньому відчула лише, коли почалася війна – підла, гібридна, невиправдана і безжальна. У тій війні загинув мій товариш. Він був спецпризначенцем, але з Іловайського котла він так і не вийшов, як і багато інших наших захисників… До його загибелі ми часто спілкувалися телефоном. У останній свій дзвінок він вітав мене з днем народження і сказав, що це і його день народження теж – другий день народження, бо він вижив після страшного обстрілу. Тоді попросив знайти їм біноклі нічного бачення, адже «сліпим» неможливо здолати ворога. Я щось шукала, дзвонила якимось спонсорам, але так і не встигла дізнатися, чи дійшла посилка до адресата – через менше, як десять днів, хлопці загинули... 
    Коли постало питання, що фронт потребує продовольчої підтримки, ми усім колективом збирали харчові набори, а потім і теплі речі, і взуття. Потім індивідуально перераховували кошти на рахунки або конкретних вояків, або ж волонтерів. До речі, досі спілкуюся із одним із бійців, якому вдалося допомогти, – ми збирали йому кошти на операцію на щелепі. Зараз хлопчина вже демобілізований, але ми підтримуємо зв'язок. Вдячна всім, хто тоді відгукнувся на заклик про допомогу і долучився копійчиною. Ми всі разом врятували молодому хлопчині щелепу. 
    Продовжуючи нашу тему, додам, що, мабуть, найцікавіше було працювати над збіркою історій про сильних духом бійців АТО, які пройшли пекло війни, але адаптувалися на мирній землі і допомагають робити це іншим. Збірочка «Сила життя» була презентована минулого року. Я вдячна, що мене запросили попрацювати над цим проектом, долучитися до такої важливої справи, як історія тут і зараз. Ми писали не старі спогади, а описали свіжі душевні рани бійців і те, як вони їх загоювали. Цей проект познайомив мене з десятками настільки цікавих, щирих, мужніх, неповторних справжніх людей. Я не думала, що співавторство над цим виданням назвуть доброю справою, але коли один з моїх героїв сказав: «Ви молодці, адже ви робите добру справу, продовжуйте й далі говорити з масами за нас. Доносьте історії і покажіть, що життя триває і за нього треба боротися». Ці слова, ця книга, ці нові знайомства додали мені і віри в себе, і свої сили, і надихнули далі допомагати людям.
    По можливості я намагаюся відвідувати благодійні акції, розпродажі, аукціони. В кабінеті у мене висить совенятко від «Кіровоградської правди», вдома – картина юної художниці, яку придбала на весняному благодійному аукціоні. Кілька разів долучалася до роботи з онкохворими дітками, до збору коштів на підтримку людей з ВІЛ/СНІД, до збору коштів та харчів для безпритульних тварин…
    Дуже люблю слова Матері Терези: «Розчарувавшись в одній людині, не карайте другу. Всі люди різні. Не втрачайте здатності довіряти, вірити і любити. Не жалійте про зроблені добрі справи, навіть якщо вони обернуться проти вас. Так буває. Коли кожен з нас буде робити щось хороше, щось добре, то світ стане кращим. Обов’язково». Якщо йдучи вулицею, бачите пляшку чи папірець, які хтось не докинув до смітника, підніміть. Якщо бачите сумне обличчя в транспорті чи на вулиці – посміхніться.
     
    Вікторія Семененко