Ада Роговцева: Молюся за людей, щоб прийшли до тями
16 липня виповнилося 80 років українській актрисі Аді Миколаївні Роговцевій. З нагоди ювілею цієї дивовижної жінки вийшло немало теплих публікацій. Сьогодні ми друкуємо інтерв’ю, яке Ада Миколаївна дала мені в листопаді 2014 року під час виступу в Кіровограді. Воно було оприлюднено на сайті «Рідний край».
Минулої неділі народна артистка Ада Роговцева виступала в обласній філармонії. Споглядаючи її на сцені, було важко повірити в очевидні речі. Наприклад, що цій, без перебільшення, одній із величніших актрис сучасності — 77 років. Вона з легкістю спілкувалася з публікою, жартувала, цитувала уривки з віршів і вистав, сповідувала своє життя і справляла враження молодої (значно молодшої багатьох тридцятирічних!) людини. Тягар прожитих років, розчарувань і втрат не затьмарив її душу. Цій жінці не властиві «зіркові» капризи, які часто дозволяють собі інші публічні особи. Наприклад, коли на сцені забракло світла, Ада Миколаївна підхопила журнальний столик і за мить перенесла його в інше місце, шокувавши глядачів і всмерть перелякавши адміністратора. І, немов нічого й не сталося, продовжила читання уривка із власної книги «Свидетельство о жизни», яку презентувала в Кіровограді своїм шанувальникам.
Актриса, повністю виклавшись під час двогодинної програми, не змогла поспілкуватися з журналістами. Але мені допоміг щасливий випадок. Кілька років тому я разом із Юрієм Біланюком вела творчий вечір Ади Роговцевої в Олександрії. Тож не утрималась і заглянула за куліси перед її концертом у Кіровограді. Ада Миколаївна впізнала мене й запросила до своєї гримерки. Наша розмова з актрисою — ексклюзивне інтерв’ю для Рідного Кіровограда.
— Адо Миколаївно, актор — це людина з оголеною душею, котра гостро відчуває болі свого народу і своєї країни. Як вам живеться в часи, коли Україну з усіх боків роздирають на шматки колишні друзі, союзники, співвітчизники?
— Це пережити дуже тяжко. Війна калічить здоров’я, психіку і взагалі ставить під сумнів сенс існування на землі. Ти народився і свідомлюєш, що іще трошки — і підеш звідси. І приходиш відчай від думки: що ти після себе залишиш? Як вони, твої близькі, будуть без тебе жити? В якій країні вони житимуть? Чи буде й надалі литися кров? Ти задаєш мені запитання, яке я щодня ставлю перед собою і не можу знайти відповіді. Способу це припинити поки що немає. Все залежить від міри підлості, невігластва й ненависті, які штучно виплекали у розумі багатьох людей. Нещодавно я прочитала допис Євгена Гришковця — актора, письменника з українським корінням. Він був мені як приятель і імпонував своїми спектаклями. А зараз він написав ессе, за яке я готова розірвати його на шматки від злості. Не хочу я його! Не хочу! Він мені не цікавий як людина хоча б тому, що бере участь у розбірках «за Міхалкова» чи «проти Макаревича». Неетично розмірковувати, як поводиться жертва перед тим, як їй відрубають голову. На жаль, чимало відомих людей поводиться саме так. Ця неоголошена війна — перевірка на вошивість для кожного з нас. Все надто складно і важко. Я розумію, що важко всім. У силу свого віку намагаюся допомогти людям, які постраждали від війни на Донбасі. Тому й побувала з концертами в звільнених містах одразу, як їх тільки звільнила українська армія: у Слов’янську, Краматорську, Лисичанську. Буквально на наступний день після звільнення поїхали туди я, донька й онук, він був нас за кінооператора. Був іще наш чудовий друг, який на каналі 1+1 веде військово–патріотичний проект «Хоробрі серця», відомий актор та режисер Ахтем Сеітаблаєв. Думаю, якби не сталося цієї поїздки, я б пропустила щось дуже важливе у своєму житті. Зали були набиті битком. Битком! Там сиділи хлопці з автоматами, у військовій формі, прямо з фронту. Прийшли мирні мешканці, які ще вчора ховалися від обстрілів і бомбування. Реакція цієї публіки нічим не відрізнялася від аристократичної, вишуканої публіки у столиці. Бо немає жодної різниці у сприйнятті загальнолюдських вічних цінностей. І для мене велике щастя, що я на це відважилась. На вихідні я їздила до себе село. Сусідка в мене там, хороша жінка, я їй ключ від будинку залишаю, приглядає за будиночком, коли мене немає. Дивлюся, зібралася кудись. «Їду, — каже, — в Дебальцево». «Ти що, Валю, з глузду з’їхала? У тебе ж двоє дітей!» — кажу я їй, уже пишаючись цією жінкою. Їй же набагато страшніше, ніж мені — вона їде не у звільнені міста, а в саме пекло! А вона каже: «Адо Миколаївно, та я вже вдруге туди їду».
— Вона волонтер?
— Вона жінка! Не може спокійно сидіти вдома, тож набиває велетенські торби картоплею, буряками, молоком, маслом, медом, спаковує все у машини — для бійців. Це роблять звичайні наші дівчата. Зараз іде чітке розмежування на людей і осіб, які просто знаходять собі виправдовування за будь–які сумнівші рішення.
— Серед політиків затіяли люстрацію — очищення від старих чиновників, які скомпрометували себе. Існує навіть думка, що так саме люстрацію треба провести в середовищі митців. Що ви на це скажете?
— Це неможливо. Я, наприклад, все життя пропрацювала в Росії. Мене що, за це люструвати треба? Я працювала в російському театрі, я розмовляю російською мовою. Одночасно я викладала студентам українською, грала в українських театрах, в українських режисерів. Як мене люструвати? Я сама можу будь–кого люструвати! А люстрацію проводять ті, хто чимось або кимось невдоволений. Ось приклад. У Слов’янську стоїть батальйон. Запитую у озброєних хлопців: «Що ви робите?» «Робимо зачистку», — відповідають. Але найбільша складність у тому, що найчастіше пишуть доноси ті, хто хоче звести рахунки, і треба в усьому швидко й об’єктивно розібратися. А це майже неможливо. Розумієш, чим вони займаються? Розбирають людську підлість. Тому люстрація — це дуже відповідальний процес. Так, без неї не можна. Та, на мою думку, починати треба з того, що все накрадене відібрати. Мою маленьку хатку у селі раніше оточували ліс, річка, луки. Тепер же вся територія — в елітних будинках, всі входи — виходи закриті. Щоб перейти до лісу, треба йти на трасу, а звідти через вузьку щілину до лісу. Все перегороджено. Я менше заслужила, ніж вони? Але за все життя я не змогла заробити грошей на бодай схожий будинок.
— Адо Миколаївно, ви колись розповідали, як село у прямому сенсі врятувало вас у важку годину. Що ви зараз вирощуєте на своєму городі?
— Вже нічого, немає сил. Всі мої сусіди постаріли, повмирали. І в мене вже нічого немає.
— Навіть квітів?
— Ні, квітів у мене багато. Садок невеличкий і квітник. Розумієш, доглядати за городом фізично неможливо — я весь час багато працюю: то на гастролях, то на зйомках. У родині має бути хтось, хто тримає сім’ю. Але скільки б не працювала — все одно доводиться економити. Так, мабуть, як і більшості людей, які звикли жити без надмірностей. Я завжди вважаю, що в родині треба берегти людину, яка працює і заробляє кошти для життя.
— А як же інакше?
— У мене, наприклад, ніколи не затримуються гроші. Кому позичу, кого виручу й забуду, що позичила. У гаманці завжди пусто, немає ощадкнижок — все у Каті. Катя стала головою родини.
— Незважаючи на труднощі, життя триває. Про що ви мрієте?
— Я мрію про те, аби не принести горя своїм близьким власною хворобою та, зрештою, тим, що неминуче від них піду. Ось мої мрії сьогодні.
— Живіть довго, будь ласка! Дай вам Бог здоров’я на багато років!
— Дякую, мила. Але треба бути реалістами. Життя — це до 70 років. Після цієї дати — прощання. Це щоденна вдячність Богу за те, що бачиш небо, людей, близьких. Тільки це наповнює вдячністю за кожен прожитий день. Але позаду стільки біди, горя і втрат, що ця вдячність дуже гірка. І не залишається нічого іншого, ніж звернутися до Господа з молитвою «за здравие», «за упокой». Звертатися ще з чимось іншим — просто гріх.
— Ніколи не забуду, як багато років тому після виступу в Олександрії ви сказали мені, прощаючись: «Я буду молитися за тебе, дитинко!»
— Так, я завжди молюся за людей, щоб прийшли до тями, навіть за ворогів. Іншого у нас немає нічого. Люди такі, які вони є, і хто трапляється на шляху — це не від тебе залежить.
— Сьогодні ви побачите, яка чудова публіка прийде на ваш концерт.
— Ой, слаба Богу! Останнім часом люди перестали ходити до театру, суспільство втратило цікавість до життя і мистецтва зокрема. Але треба їх підіймати. Інакше не можна.
— Така вже у вас місія.
— Так, треба завжди пам’ятати, що є чисті, світлі, високі пориви в людини. Їх ніколи й нічим не заглушити.
Людмила Макей
