Старшокласниця з Кіровоградщини написала зворушливий твір про спецпризначенця

25 июня 2017 21:02 492 0
Старшокласниця з Кіровоградщини написала зворушливий твір про спецпризначенця

Підбито підсумки всеукраїнського літературного конкурсу для учнівської молоді "МАМА ГЕРОЯ", організоване ГО "Яворина". З Кіровоградщини у конкурсі взяли участь 11 молодих людей. Ми вдячні кожному учаснику, бо написати твір на конкурс - це фактично відкрити свою душу широкому загалу, і не кожен має ту глибину, якою міг би поділитися. Тема твору актуальна, але досить складна для літературного оформлення. Крім того ми впевнені, що працюючи над твором, кожен учасник "пропустив через своє серце" і тему загалом, і конкретну ситуацію: пишався, чекав, співпереживав, страждав чи радів разом зі своєю героїнею. Діти, які обрали саме цей конкурс, саме з цією темою - це діти небайдужі до долі своїх близьких, чи людей, які живуть поруч, до долі нашої країни. Пишаємося тим, що у нас є така гарна патріотична молодь! Дякуємо батькам та педагогам за виховання! Публікуємо твори наших учасників на цій сторінці, щоб всі мали змогу з ними ознайомитись і ще декілька разів переконатися, що Україна має майбутнє, бо в неї є такі люблячі діти!

Станцієру Діана Андріївна, 2000 року народження,

Кіровоградська область, смт Новоукраїнка, 

навчається в ДНЗ "Кіровоградське ВПУ-4

 

Історія однієї любові

 Сьогодні я хотіла б розповісти вам історію однієї любові, любові, яку не можна описати словами, любові до найближчої, наймилішої людини – до своєї дитини. Чи можуть у цілому світі бути сильніші почуття?

Мама. Вона - неймовірна, вона ніжить, голубить, пестить, вона виховує і пробачає, вона створює безмежний космос любові – усе для неї, своєї завжди малесенької дитини.

Йому було уже 19, а вона, Мама, бачила його ще зовсім малим. Для неї Льошик – цілий світ.

 А ось – гвинтокрил на пульту. Він прикрашає письмовий стіл хлопця. Його подарувала на Новий Рік подружка. Якісь почуття переповнювали їх. Можливо, це кохання. Грається мій Льошик, як дитина грається, тим гвинтокрилом, - розповідає мама Олексія Волохова.- Ну який же він військовий, переді мною маленький хлопчик радіє новій іграшці. Уже й школу закічив, й училище, уже чути відгомін дівочих голосів у трубці телефону. Синку, мій любий синку, невже ти виріс? - згадує мамаСвітлана Юріївна

Виріс… Змужнів…Дуже хотів потрапити Льошик у високомобільні десантні війська, і ця його мрія стала реальністю: пішов служити за контрактом у 3-й окремий полк спецпризначення. Любив він літаки, вертольоти, усе, що пов’язане з високомобільними десантними військами та військами спеціального призначення. Розповідаючи просвійперший стрибок з парашутом,казав: “Ніби й не страшно зовсім було, не розібрав навіть, а от,коли другий раз стрибнув,то відчуття неймовірні були…” Спортивним бувмій Льошик, непосидючим. Згадується, з дитинства як піде на двір гуляти, так і немає. Одного разу ми з батьком його аж в парку знайшли. Тоді Льошику років вісім було. Думали сварити. А він відмовляється, каже, що майданчика у дворі немає, гратись не цікаво. Такий він, мій Льошик.  Серйозно займався він тхеквондо, мав розряди. Прагнув далі навчатися військовій справі, планував вступити до військового навчального закладу. Друзів у Льошика було багато, бо хороша він людина. Не просто хороша, для мене, Мами, він – ідеальний. Гвинтокрил на його столі – це радість і горе водночас. Радість, бо цей подарунок міг подарувати щастя. Щастя для Льошика, для мене. Неспроста він його хвилював. Можливо, цей подарунок став би початком сімейних стосунків, радості батьківства, насолодою від улюбленої роботи. А від цього співало б моє материнське серце. Я ж так бажала  йому найкращого. Та не так вирішила доля. Гвинтокрил у моїй свідомості, - розповідає мама Льошика,- говорить мовою найжахливіших слів, найстрашніших розчарувань, ніколи не дасть забути трагедію існування. Саме існування, бо хіба можна жити і усвідомлювати кінець…Гіркі сльози рікою течуть по змарнілому обличчю матері.

 Мій Льошик героїчно загинув під час перемир’я, виконуючи обов’язки бортових стрільців гвинтокрила Мі-8, який був збитий сепаратистами під Слов’янськом. У цій війні авіація виявилася ненадійним видом транспорту. Багато хто боявся літати. Але Льошик, він не такий, не боявся. Він же ж з  «спецназу». У Льошика була козацька звитяга, сила волі. Мабуть, таким я його народила, виховувула. Боронити рідний  край,  відстоювати інтереси українського народу – були самоціллю Льошика. Він з захопленням, відданістю вболівав за Україну. Пишаюся я своїм сином. Указом Президента України № 599/2014 від 19 липня 2014 року “за особисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України” мого Волохова Льошика нагороджено орденом “За мужність” IIIступеня (посмертно). Пишаюся, але неймовірний біль, жах сновидінь роблять моє життя нестерпним. Усі рідні, знайомі друзі досі сподіваються на його повернення, ніхто не вірить, ніхто не видаляє його номер телефону, усі чекають на нього..., - уже не розповідає, а тільки болісно шепоче мама Світлана Юріївна.

 На території подвір’я, де жив Олекій Волохов, встановлено дитячий ігровий майданчик. Адже він так любив дітей… Про це потурбувалась мама Льошика. Мешканці навколишніх житлових будівель називають майданчик Олексійчиним і переконують, що ані імені, ані подвигу свого земляка, який у дитинстві мріяв про такий майданчик біля свого дому, не забудуть. На цій вулиці, яка названа на честь Олексія Волохова, проводять уроки мужності й патріотизму, аби дітлахи знали, кому зобов’язані життям.

 Це була історія однієї безмежної любові мами до свого сина. Одна історія, яка об’єднує тисячі  посивілих, чорних від болю матерів України, які виховали спражніх героїв.

 Кожного дня, коли сонце сідає за обрій, запитаймо себе, чи прожили ми цей день гідно наших загиблих військових, чи зробили ми світ хоч на крихту кращим?
 Чи гідні ми тих, хто віддав життя за нас і нашу країну, чи не зрадимо їх, не опустимо руки? 
 Чи робимо ми все можливе для перемоги, для того, щоб ця велика жертовність не була даремною?

 

Комментарии
Ничего не найдено.

Оставить комментарий