Як діти Кропивниччини пишуть про українських Героїв?

Робота

учасниці Всеукраїнського конкурсу

літературних творів до Дня матері

учениці 9 класу

Жарікової Аміни Сергіївни,

с. Первозванівка,

Кіровоградський район, 

Кіровоградська область

 

"Споконвіків українські козаки, славні воїни, солдати боролися за свободу та незалежність України. При цьому не обходилось без сліз рідної матері, яка не могла змиритися з думкою, що її дитина йшла на війну, а можливо, на вірну смерть. Кожна мати завжди хвилюється за свою дитину, навіть тоді, коли вона, здавалось би, у безпеці. Навіть тоді, коли дитина виростає, стає дорослою людиною, яка може сама піклуватися про своє життя та здоров'я. 

Коли козаки відправлялись у свої походи, їхні матері ночами плакали, серця розривались від переживань та неспокою. Як же вони раділи, коли їхні сини приїжджали живими, здоровими та прославленими на всю країну героями! 

Як не дивно, але трагічна історія нашої Батьківщини знову повторюється. Вже в котрий раз сини проливають кров за незалежність та бажання спокійного життя. І тепер, як і раніше, бо так було завжди, материнське серце тріпоче і невтомно молиться, сподіваючись, що син повернеться хоч і не героєм, але живим. Проте кожен солдат, у якого вистачило сміливості і духу піти на війну, вже є героєм! Він, не дивлячись на страх та ризик, все одно відправився туди, де воїни залишають свої життя. Часто хоробрі солдати залишають на полі свої тіла, але не душу. Їхня душа завжди залишиться на Батківщині, біля матері, там, де вони народились та виросли. 

Щодня кілька десятків сучасних козаків віддають своє життя заради єдності країни, мирного неба над головами своїх рідних і близьких. Саме в той момент чиєсь материнське серце розривається від болю та втрати найціннішого скарбу в житті. 

Я знаю одну жінку-маму, яка пережила ці безсонні ночі, не менш неспокійні дні, щохвилинні молитви до Бога, щоб її син повернувся живим з війни. Ця жінка працює в школі, де я навчаюся, тому знаю її багато років. У той час коли її син був в АТО, вона намагалася зовні ніколи не показувати, що в неї на душі. Завжди була такою спокійною та життєрадіcною, на перший погляд, але очі завжди її видавали, ніби розкривали справжні її думки. Тілом на роботі, а душею там, біля сина, підтримує його, шепоче щось приємне, вселяючи надію і впевненість у те, що йому є за що боротися і для кого жити. Вона завжди була патріотичною людиною, але в останній час цей патріотизм проявився у ставленні до людей, зокрема до поранених солдатів, які лікувалися у шпиталі: вона разом із нами, учнями, організовувала благодійні акції для збору коштів на лікування поранених, вітала їх зі святами. Не було жодного дня, щоб вона не провела захід, присвячений любові до Батьківщини. Ці переживання дуже вплинули на стан її здоров'я: вона схудла, змарніла, з’явились темні кола під очима. Проте, не дивлячись на все це, вона все одно була позитивно налаштована і її надія та віра ніколи не зникали. 

Ця жінка діждалась свого єдиного сина-героя! Її очі знову ожили. Тож я хочу, щоб кожна мати діждала сина додому живим! Хай скоріше закінчиться ця страшна, нікому непотрібна війна!!! Нехай жодна мама не знає розлуки з сином війною!"