Одного Цюрупу звинувачують у виникненні Голодомору. Інший — боровся з його наслідками

Одного Цюрупу звинувачують у виникненні Голодомору 1921 року. 

Інший — боровся з його наслідками

 

У  Музеї історії міста, що функціонує на громадських засадах при галереї Миколи Цуканова «Єлисаветград», є чимало цікавих експонатів самих по собі й не менш цікавих історією їх потрапляння до експозиції. Так, на одному із стендів з жіночих і чоловічих фотопортретів столітньої давнини на відвідувачів дивляться інтелігентні люди, вбрані за модою того часу. 

 

Поряд лежать метрики про їхнє народження, а ще — фармацевтичні пляшечки аптеки… «Цей куточок, — пояснює працівник закладу Сергій Каракулін, — присвячений родині Павла Цюрупи». 

І, ніби відчуваючи здивування, співбесідник додає: «Так, мова справді йде про рідного брата саме того наркома продовольства Олександра Цюрупи, під керівництвом якого продзагони доби «військового комунізму» відбирали у селян хліб для потреб більшовиків і довели українське село до першого радянського голодомору 1921 року. Донедавна іменем «полум’яного революціонера» називали вулиці по всьому неозорому СРСР, місто Олешки на Херсонщині, де народився, випускали поштові марки з його зображенням тощо». 

Втім, його брат Павло Дмитрович ввійшов в історію серединно–українського краю зовсім не за родинною приналежністю до похованого під Кремлівською стіною білокам’яної вірного ленінця Олександра Дмитровича. Власне він на відміну від родичів знаних пролетарських вождів, вихідців із наших степів (Зінов’євих–Радомисльських, Троцьких–Бронштейнів тощо) — не скористався раптовою фортуною й не кинувся шукати щастя в одній із столиць, а вперто продовжував служити на медичній ниві у місті на Інгулі. На думку Сергія Каракуліна, можливо саме тому, що не надто «родичався» зі старшим братом, ім’я Павла Цурюпи й досі належить до маловідомих. 

Як свідчить ще один музейний експонат — «Свідоцтво про освіту» за травень 1891 року — дев’ятнадцятирічний Павло Цюрупа пройшов «курс фельдшерських наук» у земській фельдшерській школі при Херсонській губернській земській лікарні, де й «удостоился звания фельдшера со всеми правами и преимуществами, званию этому присваемыми». Відтоді фельшерству присвятив усе своє трудове життя, більшу частину котрого провів у Єлисаветграді — Зінов’ївську — Кіровому — Кіровограді. У відомих серед краєзнавців спогадах Марії Плахотіної (до речі, виданих галереєю «Єлисаветград» окремою книгою «О людях, о времени и о себе») знаходимо такі слова: «У перші десятиліття ХХ віку в Єлисаветграді, нарівні з лікарями, працював фельдшер Цурюпа, який був освіченим медиком і своєю працею не поступався лікарям». (Від себе додамо: «І не рекламував, чиїм родичем є»). В одному з документів за 1913 рік є вказівка на те, що працював у міській лікарні на території фортеці, а мешкав у власному будинку на вулиці Пермській. 

У 1921 році, коли лютував голод та різні епідемії (тиф, холера), не відсиджувався вдома. З цього приводу лишилися цікаві спогади уродженця Єлисаветграда й випускника Одеської медичної академії Якова Камінського «Минувшее проходит предо мною…». «Свирепствовали тифозные эпидемии, — згадує лікар, — поэтому нас готовили как врачей–инфекционистов. В июне на моей родине, в Елисаветграде, началась эпидемия холеры, и я просил по окончании направить меня на работу именно туда. В июле я получил титул врача–эпидемиолога и в Елисаветграде вступил в борьбу с холерой, которой заболело уже 800 человек. Здравотдел выделил мне в помощь фельдшера, извозчика для разъездов, мешок хлорной извести и ведра для нее. Ознакомившись с развитием эпидемии, я выяснил, что источник заразы — колодцы с питьевой водой (на окраинах города еще не было водопровода). Мы с фельдшером подъезжали к очередному намеченному колодцу и насыпали в него и вокруг хлорную известь. Конечно же, это вызывало у людей бурю негодования. Я проводил беседы, лекции, но порой после закрытия колодца приходилось попросту удирать от расправы... Мера эта оказалась действенной, и через два месяца эпидемия прекратилась».

І далі. «В 1921 году начался первый советский голод. Количество умерших исчислялось сотнями тысяч. Весной 1922 года в Елисаветграде открылся филиал АРА —  американской организации помощи голодающим. Вскоре американская еврейская организация «Джойнт» назначила меня уполномоченным по Елисаветградскому району. Голод был не единственным врагом людей. Их косил тиф, другие инфекционные болезни, устрашающие размеры приобрела детская смертность. Полубосыми, в драных шинелях ходили из дома в дом, врач Каминский с фельдшером Цюрупой (братом наркома), спасая от смерти детей и взрослых».

Цікаво, що експозиція присвячена Павлові Цурюпі, стала можливою кілька років тому завдяки родині відомого в Кропивницькому художника Фелікса Полонського. Вважаючи, що документи та фотографії, котрі лишила їм у спадок родичка Марія Іванівна Завірюха (доглядала хворого й одинокого Павла Цурюпу аж до його смерті в 1947 році) мають історичну цінність, подарували їх галереї.

 

Федір Шепель