Анатолій Кохан. Штрихи до портрету

 

14 лютого Анатолію Іллічу Кохану виповнилося б 80 років. Його ім’я з теплотою згадують в Олександрії, Кропивницькому, Новій Празі, Києві та інших містах і країнах, де живуть його колишні пацієнти, колеги, друзі та знайомі. Він був унікальною людиною, в якій поєдналися глибокий розум та енциклопедичні знання, щирість та допитливість, інтелігентність та почуття гумору, а також високий професіоналізм і невтомний азарт дослідника. Він був лікарем, журналістом, письменником, автором п’яти книг та сотень статей. 

Він народився у 1937–му, коли сталінські посіпаки вишукували і знищували «ворогів радянського народу». Він дивом вижив у Холокост, коли фашисти масово розстрілювали євреїв. Попри випробування долі, Анатолій Ілліч лишився людиною, щедрою на любов. Його іменем назвали вулицю, а також премію для журналістів в Олександрії. У 2007 році Анатолій Ілліч був удостоєний найвищої галузевої відзнаки Кіровоградщини — обласної краєзнавчої премії імені Ястребова. Він пішов із життя 24 липня 2012 року. 

До ювілею мого друга й колеги Анатолія Ілліча хотілося написати велику статтю. Згодом, коли поспілкувалася з людьми, які знали і спілкувалися ним, вирішила опублікувати їхні спогади. У них, немов у калейдоскопі, відображається багатогранна сутність нашого сучасника, істинну цінність якого нам іще належить усвідомити.       

Спогад про гарячі дискусії під крислатими пальмами

Анатолій Кохан для мене завжди був зірковою людиною. Його книга–путівник по місту, а насправді міні–історія Олександрії стояла на поличці нашої домашньої бібліотеки, і я міг щодня перечитувати якісь уривки з неї. Я навіть і подумати не міг у дитинстві, що ця людина, яка написала справжню книгу, живе поруч з нами. 

Життя подарувало мені можливість не один раз спілкуватись з Анатолієм Коханом вже завдяки робочим журналістським моментам. Здається, він був завжди — усміхнений і трохи іронічний, з черговим нарисом про актуальні проблеми життя чи історичною мікро–розвідкою. Він не писав довжелезних творінь і в цій, майже поетичній за стислістю мові, проявлявся його талант говорити по–журналістськи просто і яскраво, але по–науковому достовірно.

Пам’ятаю чергу на спілкування з лікарем у приватній аптеці на центральній площі. Саме там відбувались наші розмови. Поруч була крислата пальма, звичайний стілець, високий перший поверх, до якого треба було підніматися східцями. На простому лакованому столі лежали папери, олівець чи ручка, рецепти, листівочки для призначень і рекомендацій, а також написані широким, хвилястим почерком тези майбутньої публікації. І саме у такій спартанській, але затишній обстановці відбувались наші розмови.

Немає нині ні цієї аптеки, ні крислатої пальми, але... Ці розмови були щедрими на пропозиції й одкровення, хоча я ніколи не був учнем Анатолія Ілліча і не намагався стати ним, розуміючи прірву, яка відділяла досвід і знання видатного краєзнавця та мій аматорський рівень. Так, я прислухався до його порад, намагався зрозуміти логіку дій дослідника. Іноді щось не брав до уваги, вважаючи свої дії правильними. Але як покаже час, Анатолій Ілліч бачив набагато більше, аніж помічав мій максималізм.

Для мене він був і залишається лікарем з великої літери. Він приходив додому і рятував від хвороби донечку. Він консультував з того чи іншого питання у краєзнавстві. Він телефонував до редакції чи приходив посмалити цигарку на балконі нашого офісу на вулиці Луначарського. І ніби по–батьківські, непомітно висловлював свої слушні зауваження про роботу газети.

Він був і залишиться для мене символом патріотичності, яка була не показна, а внутрішня, справжня. Сили духу — не для самореклами, а для захисту найкращих людських почуттів. Науковцем і краєзнавцем за покликанням, а не за дипломом. І ще — він був Анатолієм Іллічем Коханом, і цим сказано, власне, все.

Віктор Голобородько, 

член Національної спілки

краєзнавців України

 

Скромність та інтелігентність

Історію Анатолій любив ще зі школи. І виявлялося це не стільки в збиранні дат та історичних фактів, скільки в уродженій допитливості: а що було на цьому місці 300 років тому? А чому ця людина стала видатною? У кого вона вчилася? 

З першої спроби він вступив до Харківського медінституту і прибув на канікули до Олександрії. Це місто було цікаве. Тут ще жили люди, які розповідали про його історію. Мабуть, тоді він і закохався в Олександрію. І ця любов, ймовірно, втримала його тут, коли отримував запрошення до великих перспективних міст. 

Починав педіатром у третій міській лікарні, викладав у медучилищі, працював заступником головлікаря дитячої лікарні. Саме в цей період захистив кандидатську дисертацію, а після захисту повернувся на роботу і нікому нічого не сказав. Через місяць поштою прийшла бандероль з кандидатським дипломом, але в місті про це ніхто не знав і, природно, навіть не привітав. І раптом в дитячу лікарню приїздить начальник облздороввітділу Никифоров і просить зібрати всіх співробітників. Анатолій Ілліч в цей час був зайнятий, але його наказали відшукати. А коли він з›явився в «червоному куточку», начальник повідомив: він приїхав, щоб особисто привітати Кохана з захистом кандидатської дисертації. Тоді посипалися до Анатолія Ілліча запрошення до медичних установ і вищих навчальних закладів. Але він залишився в Олександрії. 

Тамара Аноко, 

уривок із книги 

«Дорогі мої олександрійці»

 

Тікали від фашистів, опинилися в гетто

Родина мого чоловіка жила в Новограді–Волинському. Його батько, Ілля Андрійович, працював в інституті, потім був репресований. Причиною арешту став звичайнісінький анекдот. У компанії розповідали «заборонені» анекдоти, хтось написав донос. Перед війною його випустили, але на фронт не взяли. Тоді родина вирішила перебратися на Кіровоградщину.

Шлях був складним, їхали через обстріли, зруйновані та окуповані міста і села. Щоб убезпечити своїх рідних, Ілля Андрійович написав на кибитці: «Хворі на сибірську язву». Цей напис відлякував німців під час перевірки документів. Уздовж дороги тіла вбитих людей. Це жахіття відбувалося на його очах, і дитячий спогад закарбувався в пам’яті на все життя. Він сам ледь не загинув у сорок першому, коли йому було всього чотири рочки. Ось як він пише про це у передмові до своєї книги «Євреї Олександрії»: «Смутно пам’ятаю, як наша родина опинилася в гетто поблизу Звенигородки, як тато–білорус уночі вивозив маму і нас: сестру, брата й мене. Але ніколи не зможу забути, як ми з братом Віктором необережно звалили в ріку німецький мотоцикл у селі Новгородка. Нас, мокрих, у самих трусах поставили до стіни сараю, і автоматна черга просвистіла над нашими головами. А двоє молодих німців у сорочках із закоченими по лікті рукавами реготали…» 

Батько на початку війни охрестив свою дружину–єврейку, щоб врятувати її від розстрілу. Діти дуже картавили, тому їм не дозволяли розмовляти, щоб не накликати біду. 

У Новгородці після війни Толя закінчив школу, а коли вже навчався в інституті, Ілля Андрійович переїхав до Олександрії, де став головним лікарем міської ветеринарної лікарні. Він збудував для нас дім і хотів, щоб ми перебралися туди. Але я мріяла про державну квартиру. З нами постійно жила мама, вона виконувала практично всю домашню роботу. Толя завжди жартував: «Мама помре, а ти й борщу не звариш».  

Роза Соломонівна Кохан, дружина 

 

Людина, яка допомагає знайти себе

З Анатолієм Іллічем ми познайомилися ще в 1985 році, коли я очолив палац культури шахти «Світлопільська». Тісніше почали співпрацювати, коли я очолив Олександрійську філію КІРУЕ на початку 2000–х. Коли виникла потреба створення іміджу й корпоративної культури закладу, я, не роздумуючи, запросив для цієї роботи Анатолія Ілліча. І, зізнаюся, не пошкодував. Він розгорнув багатогранну творчу діяльність, яка зробила виш цікавим для студентів і викладачів. Написав текст гімну КІРУЕ, активно виїздив до районів, де діяли довузівські центри. Кожен його день починався з нових віршованих рядків, епіграм та дружніх шаржів. Коли вранці заходив до інституту, все йому кидалось в очі. Якщо щось було не так, миттєво реагував: «Юрій Фадейович, у першому корпусі туалетом попахує, а от у другому все нормально».

Особливо цікавою була наша співпраця, коли ми надумали разом видати декілька книг, зокрема, «Штрихи до портрету Сухомлинського». Часто навідувалися до Павлиша, зустрічалися з людьми, які пам’ятали Василя Олександровича. Потім була книга «Театральна Олександрія», незабутні зустрічі з режисерами та акторами. До Олександрії приїхала народна артистка Ада Роговцева, ми повели її до палацу культури. Анатолій Ілліч довго спілкувався з актрисою, щось занотовував, розповідав про власне бачення проблем сучасної культури…

Бували між нами й дискусії, і суперечливі моменти. Анатолій Ілліч дуже поспішав, він казав: «Юрій Фадейович, у мене не так багато часу, щоб працювати на сміттєвий кошик». Ця його коронна фраза розставляла все по місцях. Він був толерантною, дуже ввічливою людиною. Але якщо вже він сказав цю фразу, я зупинявся.  

Багато часу він приділяв інститутській команді КВК «Торнадо». Бував на репетиціях, спілкувався з хлопцями, писав репризи і жарти, з якими вони виступали на першості Ліги сміху. Анатолій Ілліч не полишав інтересу до життя міста, завжди відгукувався на ту чи іншу подію. До Кіровограда ми завжди їздили разом, обов’язково заїжджаючи до Нової Праги, до Федора Миколайовича Плотніра. Там робота знаходилася для всіх: Анатолій Ілліч порпався в архівах, гортав журнали та підшивки старих газет, я допомагав з ремонтом техніки. Звичайно, від таких спілкувань вигравали всі, перш за все, навчальний заклад. У той час Олександрійська філія КІРУЕ переживала своєрідний пік творчого підйому, і чимала заслуга в цьому належала Анатолію Іллічу Кохану. Його авторитет, компетентність, досвід і безкомпромісність допомогли багатьом знайти власний шлях у житті. 

Юрій Біланюк, прес–аташе ФК «Олександрія»

 

Закоханий  у краєзнавство

Ми познайомились десь у 1967 році, коли я працював в обкомі комсомолу. Я вів на обласному радіо цикл програм «Історія комсомолу Кіровоградщини», і мені підказали, що в Олександрії живе цікавий чоловік, який також займається дослідженням цієї теми. Нас познайомили. Виявилося, що в Анатолія була ще не видана, але готова історія місцевої комсомольської організації. Він допомагав з матеріалами для моїх програм, організував справжню інформаційну підтримку! А коли ми проводили зліт комсомольців 20–х років, познайомив мене з багатьма цікавими людьми, в тому числі з Леонідом Владіміровим, який на той час жив на Донбасі. Згодом за підтримки обкому партії вдалося допомогти професору Владімірову повернутися на батьківщину, до Кіровограда. 

Другий епізод нашої спільної біографії — коли я очолив Центрально–Українське видавництво. Якось він приходить: «Слухай, ми тут із Юрою Біланюком накрапали книжечку про Сухомлинського». Я здивувався: «А яке відношення ти, заслужений лікар, маєш до історії про видатного педагога?» Він відповідає: «Я краєзнавець. Ми відслідкували епізоди, коли Сухомлинський бував у нас в Олександрії, і вирішили до його ювілею теж своє слово сказати». Після виходу цієї книжечки ми обмінялися номерами телефонів і періодично передзвонювались. У нього ще з 67–го року були доробки — він разом із Федором Плотніром досліджував місця родини Чижевських на Кіровоградщині, а також діяльність видатного економіста й історика Олекси Попільницького. Він до мене приїздив із величезною папкою матеріалів про Попільницького, залишав для ознайомлення. На жаль, ми не змогли знайти спонсора для її видавництва.  Яка подальша доля цих матеріалів, я не знаю. 

Пізніше він привіз два екземпляри своєї нової книжки «Євреї Олександрії»: один для мене, другий для Леоніда Куценка. Він не зміг з ним зустрітися й попросив, щоб книгу передав я. Але згодом Леонід загинув…

У 2006 році я з великим задоволенням допомагав йому готувати до друку книжечку «Стара Олександрія в листівках і фотографіях». А вже у 2007 Анатолій Кохан став лауреатом обласної краєзнавчої премії імені Ястребова. 

Очевидно, він був класним лікарем, це була його професія. Але він і краєзнавцем був класним. Це було його захоплення, він був просто закоханий у нього. Не дарма ж його прізвище — Кохан.

Станіслав Янчуков, головний 

редактор Центрально–Українського видавництва

 

Майстер слова, друг і порадник   

Знав я Анатолія Ілліча з самого дитинства. Батьки частенько запрошували його, коли я хворів. Згодом, коли я почав займатися журналістикою, наше знайомство продовжилось. Він завжди мене підтримував, уважно слідкував за моїми успіхами. У нього був улюблений вислів: «Журналіст повинен відпрацювати два роки. За цей час у нього з’явиться ім’я, професія почне працювати на нього». Якось я його зустрів, коли мій журналістський стаж «перевалив» за два роки. «Ну, все, ти став журналістом! Вітаю!» — сказав Анатолій Ілліч. Я до сих пір пам’ятаю цю розмову. 

У нього було чимало висловів, які дуже влучно передавали суть професії журналіста. Наприклад, «журналісту не можна продаватися дешевше, ніж повії». Він прекрасно знав, що нам час від часу пропонують якісь замовні матеріали, не обов’язково політичні — піар якогось магазину чи послуги, і завжди ображався, коли замовник оцінював таку роботу негідно. Він чітко давав зрозуміти, що працювати за 50 грн., у той час як повія бере за свою послугу, умовно кажучи, 200 грн., принизливо.

Мені запам’ятався ще один випадок. Я працював у газеті, куди час від часу заходив Кохан. Одного разу редактор вичитував мої матеріали й каже: «Анатолію Іллічу, а ну погляньте на оце слово». Йшлося про мою статтю, де вжито слово «лозунгувати» — в розумінні брати участь у протестах, виступати під гаслами. Анатолій Ілліч каже: «Звичайно, виправляти треба. Хоча, мабуть, все–таки треба залишити. Нехай це буде такий собі неологізм від Руслана Гаврилова!» Через декілька років я побачив це слово в іншому, столичному виданні…

Часто я запитую себе: «А чи сподобалось би те, що я написав, Анатолію Іллічу?» Я вже згадував про його особливе ставлення до значення слів. Якось під час виборів один кандидат у депутати в рекламних буклетах використав фразу: «Вулиці мої, міста мої…» Анатолій Ілліч миттєво відреагував: «Подумать тільки! Йому вже й так належить пів–міста, так він ще й не соромиться говорити про це у передвиборчій програмі!» 

Водночас він завжди дуже толерантно ставився до слабкостей інших людей. Колись у його присутності мова зайшла про одного колегу, від якого ледь не щодня тхнуло перегаром. Анатолій Ілліч відповів: «Друже, аби лайном не тхнуло!»  

Він не соромився підтримувати все нове, незвичне, сміливо йшов на експерименти. Коли я готував інтерв’ю до його 75–річчя, мені захотілося зробити якийсь нестандартний матеріал. Накидав близько сорока питань, серед яких були й провокативні. Він із задоволенням взяв участь у цьому проекті. Так з’явилася стаття «Анатолій Кохан. Десять запитань ювіляру». Це було його останнє інтерв’ю…       

Руслан Гаврилов, журналіст, автор блогу «Моя Олександрія»