Євген Курман: замість відкривати спадщину Кропивницького його намагаються дискредитувати
Тижневик «З перших уст» опублікував інтерв'ю з головним режисером обласного театру ім. М.Л. Кропивницького Євгеном Курманом, продовжуючи публікації у відповідь на текст газети «21-й канал» «Іван Франко про «небагатий драматичний талант» Кропивницького». Фактично колеги висмикнули з рецензії Івана Яковича лише ту частину, де йдеться про недоліки драматичних творів нашого земляка. Виникає запитання: навіщо, з якою метою? Аби потім сказати, що ім‘ям не тієї людини названо наш обласний центр? Але ж про іншу назву треба було дбати, переконувати і т. п., - пише тижневик.
А що думають з цього приводу ті, хто сьогодні продовжує справу великого режисера – служителі Мельпомени з Кіровоградського академічного обласного музично-драматичного театру його імені? З цим запитанням я звернувся до головного режисера театру Євгена Курмана. Ось що він сказав:
– Якщо з цього вийде якась кампанія з дискредитації Марка Лукича, то це ганебно. З усіх точок зору, й насамперед – моральності. Чотири роки тому, коли я прийшов сюди на роботу, Кропивницький для всіх кіровоградців був великим авторитетом, іконою, вершиною, і тут раптом із позиції політичної, і ніякої іншої, з‘являються ось такі провокації, мовляв, він і історії ніякої не має, і взагалі ніякий він не видатний. Тим більше, що в основі всіх цих дій лежать саме політичні моменти, а політика – діло брудне й бридке, і її ніколи не треба пов‘язувати з високим мистецтвом, із чимось справжнім.
Про репліку Івана Франка на твори Марка Лукича. Ну, він мав на неї право як критик, котрим і був насправді. І що нам зараз брати й піднімати на щит якісь позиції, висмикувати окремі думки? Один український діяч оцінював роботу іншого українського діяча, полемізував, висловлював своє бачення. І це, зрештою, працювало на розвиток української культури, то навіщо ж тепер робити з цього історичну догму? Це неправильно! Я не думаю, що Іван Якович писав цю фразу, щоб принизити, розбити вщент Марка Лукича як драматурга.
Тепер про те, яким був Кропивницький режисером. За радянських часів цього боялися визнавати, але це був факт: у Росії ще не було театрально-психологічної школи, коли в 1886 році туди на гастролі приїхав театр Кропивницького. Там були сильні театральні традиції, але це був театр старого штибу, побудований більше за французьким зразком, хоч і ставив п’єси Островського. Станіславський ще не розробив своєї системи, він ще тільки був на шляху до цього. Власне, ті гастролі наших земляків, на яких він теж побував, і підштовхнули його до створення саме психологічного російського театру. Інша справа, що потім, з точки зору ідеології, яка панувала в Радянському Союзі, все шліфувалося й вибудовувалося так, що кращі здобутки приписувалися росіянам як старшому братові. Хоча насправді, і про це свідчать усі, такого рівня організації театрального дійства, такого рівня саме режисури з вибудовування ритмічних малюнків, правди, достовірності проживання артистами свого життя на сцені ніхто ніколи раніше не бачив. У цьому плані вершиною була п’єса Карпенка-Карого «Наймичка» в режисурі Кропивницького, де Заньковецька грала Харитину, і ось отой останній її монолог перед тим, як вона мала топитися, він переконував, він просто змітав усіх, і тоді той театр виніс надзвичайну оцінку, інакше б їх не знали як корифеїв. Треба говорити правду: саме успіх гастролей до Росії зробив їх відомими, вони отримали шикарні тури.
Запорукою тому була якість. А якість в театрі – це насамперед режисер. І звичайно, артисти, які поставлені в такі умови, за яких їхній талант тільки розкривається. І все.
Другий факт про режисуру Кропивницького. Коли вони приїхали в Санкт-Петербург, паралельно з ними там гастролював відомий німецький театр з Саксен-Менінгена, який уславився саме рівнем режисури, і справа для менінгенців закінчилася тим, що вони змушені були передчасно згорнути свої виступи і поїхати, бо вся публіка ходила до Кропивницького.
Марко Лукич залишив після себе потужну школу. За підтвердженням далеко ходити не треба. Нинішнього року фестиваль «Вересневі самоцвіти» ми присвятили постаті Миколи Садовського. І хоч Садовський мав непрості стосунки з Кропивницьким, часто критикував його, але він учився в нього режисури, він виріс у ній. Наприклад, Садовський зробив незвичний хід для нашого театру – коли ставив «Енеїду», він оркестр вийняв з ями й посадив на сцену. І таке не виникло на порожньому місці, такі речі передаються й народжуються з когось і чогось.
Марко Лукич був живою персоною в театрі, а це ознака живого розуму і режисури. Він і помер по дорозі з гастролей, вважайте, на сцені, він до кінця працював на цій ниві, на якій не можна було працювати, не враховуючи запити глядача, не пристосовуючи свій театр до потреб розвитку суспільного. Ви подивіться, які в нього різні п’єси. Радянська система використовувала ті, що їй було вигідно. Ставилися п’єси «Глитай або ж павук», «По ревізії», тобто все те, що має виключно сільську, класову тематику, але не популяризувалися його драматизації, наприклад, «Вія», «Тараса Бульби», такі серйозні його драми, як «Олеся». А це дуже серйозний момент. У тій же драмі «Олеся», написаній у 1891 році, порушується жіноче питання, актуальне для всієї Європи. Але про це не говорилося в радянські часи, і сьогодні теж. Кропивницький дуже спрощується: ну, був такий режисер, ну, створив театр, і все! Замість того, щоб продовжувати відкривати й вивчати його велику спадщину, розгортається кампанія з його дискредитації. Хто ж має на це право?
Інтерв»ю взяв кореспондент Рідного краю
