Нерозгадана таємниця колекції Ільїна

  • 26 серп. 2016 11:14
  • 1832
    • Новина Нерозгадана таємниця колекції Ільїна Ранкове місто. Кропивницький

    Влітку 2012 року, відпочиваючи у Гурзуфі, я традиційно повіз онуків Івана та Марію Брейді до Лівадійського палацу. Нагадаю, що саме там у 1945 році проходила конференція керівників урядів трьох держав — учасниць Другої світової війни: Йосипа Сталіна, Франкліна Рузвельта та Уїнстона Черчілля. Чому саме туди я їх привіз? Справа в тому, що мої онуки по батькові — американці і мають паспорти громадян США. Тому природно їхнє бажання побачити це історичне місце.

    Раптово приємним здивуванням  для мене стала велика афіша, на якій повідомлялося, що саме в ці дні проходить демонстрація експонатів із колекції кіровоградського колекціонера Олександра Борисовича Ільїна.
    Про цю унікальну і загадкову колекцію не писав лише ледачий. Але я пригадав особисті зустрічі з таємничим збирачем раритетів, хоча на той час про неосяжність цієї колекції ніхто не здогадувався.
    Я дуже люблю книги. У мене чимала бібліотека, але гаманець ніколи не дозволяв купувати рідкісні і цінні видання. Та дуже кортіло хоча б побачити і потримати їх в руках. Був у мене друг, нині покійний Віктор Луговий, місцевий підприємець і бібліофіл, який якось дізнався про колекціонера. Я розповів йому про свої особисті враження щодо цієї неординарної людини.
    Олександр Борисович мало кого запрошував до своєї домівки і не зі всіма знаходив спільну мову. Але з Луговим він спілкувався, консультував, коли юнак приносив йому старовинні монети із коштовних металів. Слід зауважити, що на той час Віктор працював ювеліром на заводі побутової техніки. І я помічав, що і Ільїн йому давав деякі доручення з ремонту ювелірних виробів. До речі, з В.Луговим я познайомився пізніше, ніж з Ільїним. Колекціонери подібного масштабу завжди знаходяться в зоні підвищеної уваги державних, точніше правоохоронних органів. Як працівник карного розшуку я був змушений мати з ним службові стосунки, пов’язані з його колекцією.
    В шістдесятих роках з будинку, що по вулиці Урожайній, 28 (якщо не помиляюсь), це біля масложиркомбінату, була здійснена крадіжка. Злочинці зняли завіси з вікон веранди і вдерлися в будинок, де, я так розумію, поцупили чимало. Але далі, як кажуть, і сміх і гріх. Вони хотіли продати викрадене перше видання «Мертвих душ» самому господарю. Справа в тому, що в цьому дворі мешкав ветеран війни, кавалер бойових орденів, прокурор слідчого відділу облпрокуратури старший радник юстиції (полковник) Іван Юхимович Подтьолков, який доводився колекціонеру родичем і, завдяки цьому, пошукові заходи та слідчі дії проводились ретельно. Злодіїв,  а вони були місцеві, швидко спіймали. Що цікаво: Ільїн книги впізнав. Але від золотих і срібних предметів відхрестився. Стало само собою зрозумілим, що книжкова колекція — тільки вершина айсбергу. Та не було ніяких доказів про належність йому виробів з дорогоцінних металів. Проте, можливо, що тут були задіяні якийсь сили, що були не по зубам міліції. Навіть через майже чверть віку скарби Ільїна покриті таємницею.
    Це потім деякі знайомі Ільїна вважали власником цих скарбів Подтьолкова. Як було насправді — мені не відомо.
    Мені дуже кортіло що–небудь запитати у Подтьолкова про його відношення до колекції родича і сусіда. Але не наважився. Ми були у різних вагових категоріях. По–перше, він 1919 року народження (різниця 20 років). По–друге — полковник, відповідальний співробітник облпрокуратури, учасник війни.
    Проте, розмовляючи з ним, я дещо дізнався про біографію прокурорського працівника. В 1938 році він закінчив вчительський інститут за фахом вчитель російської мови. В 1944–1949 роках навчався в Московській військово–юридичній академії. Другу світову війну зустрів Іван Юхимович літературним співробітником редакції дивізійної газети «Вперед». Потім військову службу з лютого 1949 року до грудня 1951 року проходив у Берліні в якості начальника відділення інформації Радянської Військової Адміністрації, а згодом помічника військового прокурора 2–ї Гвардійської мехармії групи радянських військ в Германії.
    Щодо колекції Ільїна, то існує декілька версій її створення.
    Перша — колекцію почали збирати батьки Ільїна. Мати із старовинної дворянської родини, родичка великого композитора Римського–Корсакова. Батько в свій час був членом надзвичайної комісії, а згодом командиром військової частини, яка подавляла Антоновський бунт на Тамбовщині в Росії до Другої світової війни, де міг реквізувати в тамтешнього населення скарби.
    Друга — добре показана в телефільмі «Синдром дракона»  і пов’язана з діяльністю всесильного КДБ. Мовляв, що це їх здобич, а Ільїн — їхній охоронець. Сюди навіть за вуха «притягують» Лаврентія Берію. Але художній фільм є художнім фільмом.
    Третя версія — що це злодійський «общак». На той час я працював у шостому відділі управління карного розшуку УМВС області, який став прообразом майбутнього УБОЗу. Тому був змушений знати особисто і спілкуватися з більшістю кіровоградських кримінальних авторитетів, серед яких були Вася Журба та Боря Касим. Останній на той час тримав «общак». Тому стовідсотково стверджую, що ця версія безґрунтовна. Оперативним шляхом мені вдалося встановити, що Ільїн кримінальним авторитетам був невідомий взагалі. До речі, мій однокурсник по навчанню в педінституті Вадим Орленко, теж більш–менш відомий місцевий колекціонер, який неодноразово бував у гостях Олександра Борисовича, висловив свою думку щодо створення колекції. За його словами, коли Ільїн був послушником у Київській Лаврі, його колекція набагато поповнилась унікальними експонатами.
     Зі  слів самого Ільїна, монахи самі умовили забрати коштовні речі і книги, «щоб не дісталися безбожникам».
    І знову повертаюсь до свого знайомства з Ільїним. Коли я вперше побачив колекціонера, то сказати, що був шокований, це нічого не сказати. Він був вище середнього росту і такої ж комплекції. Відсутність волосся на голові підкреслювало високе чоло. Одягнений був дуже скромно — синя спецівка, на ногах робоче взуття, яке (колись безкоштовно видавались на підприємстві) я не бачив років двадцять. На голові — благенький кашкетик. Але все було чистим та охайним.
    Цей дрес–код ніяк не співпадав з його мовленням. Розмовляв спокійно, чистою літературною російською мовою високоосвіченої людини. Цей дисонанс навіть ставив деяких у глухий кут. Завжди зосереджений, уважно придивлявся до співрозмовника, ніколи не перебивав його. Були відчутні його ерудиція та шляхетність.
    Якось у вихідний день я зустрів на подвір’ї Ільїна Миколу Кузьмовича Смоленчука, з яким був знайомий. Розмовляючи про колекціонера, він сказав, що якби його воля, то він би присвоїв йому звання професора за енциклопедичний рівень знань. А працював Ільїн електриком у тресті їдалень та ресторанів. Одного разу за завданням начальника карного розшуку УМВС Георгія Харічкіна я супроводжував колекціонера у службовий кабінет. І по дорозі багато про що розмовляв з ним, але здебільше про книги, їх реставрацію і таке інше. Розмова з цією високоосвіченою та ерудованою людиною приносила насолоду. Навіщо викликали колекціонера та  про що йшла мова за закритими дверима — мені й досі невідомо. Знаю лише, що бесіда велась тет–а–тет. Вийшов із кабінету Ільїн спокійний, як двері. Ми перекинулись кількома реченнями, і я побажав йому здоров’я.
    Слід сказати, що за життя Олександра Борисовича до нього ставилися з великою повагою. Знав його і міністр МВС України Юрій Кравченко, який був теж колекціонером, зокрема збирав багнети та холодну зброю. І справа була не в колекції, про яку тоді ніхто не здогадувався. Бачив я його і з адвокатом Єфімом Столяровим, який мав доступ до колекції вже після смерті колекціонера. У якого, до речі, вже громадянина Ізраїлю, при виїзді на Землю Обітовану митники в одеському порту вилучили предмети із колекції Ільїна на астрономічну, як для нашого міста, суму. Ці речі екс–адвокат прихопив із собою, очевидно, на згадку про свій кіровоградський період життя, але завдяки одному, так скажу, пильному кіровоградцю, який дізнався про його наміри, цей план з тріском провалився. Але, думаю, що пан Столяров особливо не постраждав — «накрили» його тільки під час останньої поїздки, а скільки рейсів на Ізраїль йому вдалося здійснити без особливого догляду (завдяки посвідченню учасника бойових дій) — історія замовчує. Але це вже зовсім інша історія…
    Згадую ще дрібну крадіжку наприкінці 70–х років минулого сторіччя з сараю Ільїна. Так ось, працівники масложиркомбінату, розташованого по сусідству з будинком колекціонера, через паркан унадились лазити до сараю, звідки брали дореволюційні журнали «Нива», які використовували у вульгарно–побутових потребах.
    Можливо, вони ще щось брали, але Ільїн не міг про це дізнатися, бо облік книг, як і, до речі, всього іншого, не вів. З цього приводу він звернувся до знайомого бібліофіла, філателіста і нумізмата Анатолія Петровича Звариша, який у той час був заступником керівника Кіровоградського міськвідділу міліції. Після втручання у цю справу останнього більше подібних випадків не спостерігалось.
    За це, зі слів доньки Звариша Олени, Ільїн презентував майору міліції книгу «300 лет дому Романовых», яку згодом його дружина продала одному знавцю старовини.
    Зустрічався Ільїн також із науковцем Леонідом Куценком, який у мене делікатно цікавився, чи знаю я про походження цієї колекції. А ще раніше допитувався про це Федір Прокаєв, доцент нашого педінституту, знавець античної літератури та володар унікальної бібліотеки. Тісні стосунки підтримував колекціонер і з кіровоградськими художниками Леонідом Корнєєвим та Володимиром Федоровим.
    Справа в тому, що Ільїн був геніальним реставратором, глибоким знавцем і неперевершеним консультантом старовини. До нього приїздили з різних кутків Радянського Союзу. За інших обставин, можливо, він би мав всесвітнє ви-знання. А маємо те, що маємо.
    Зараз у нашому місті лишився один такий чоловік, який теж був знайомий з Ільїним, знавець раритетів і старовини.
    Помер Ільїн в кінці 1993 року. Пішов тихо і непомітно. І лише через кілька місяців почалися майже містичні історії. В місцевому “Букіністі” серед інших цінних книг з’явилося перше видання “Кобзаря» з автографом автора, яке продавалося за копійчини. В той же час за експертними висновками воно коштувало десятки тисяч доларів. І лише тоді влада заворушилася. Була створена спеціальна комісія, яку очолив перший заступник голови облдержадміністрації Валерій Репало. В перших числах січня 1994 року, коли я з`явився до Ільїна, я побачив у дворі співробітників СБУ, міліції на чолі з начальником Юрієм Тимчишиним, які охороняли двір колекціонера. Достеменно стверджую, що від УМВС області для участі в роботі комісії був відряджений Микола Павлович Лавренков з відділу по боротьбі з розкраданням соцвласності і спекуляцієй, який контролював в області питання правильного обігу драгметалів в державному секторі.
    Бібліотечні та музейні працівники виносили із будинку, підвалу та горища експонати, ставили їх на облік та доставляли у відповідні заклади культури міста коробки з раритетом.
    Це були старовинні книги, монети, марки, ікони, церковне начиння. Серед них рідкісні дорогоцінні хрести, фарфор, фаянс, ювелірні вироби, картини і таке інше. Всього близько 4–х тисяч експонатів, для перевезення яких знадобилось біля двадцяти вантажівок. Не буду описувати, що саме. Це я бачив на власні очі, тому що за наказом начальника УМВС генерала Василя Хмеля я був задіяний до цієї операції. Характерно, що настанови шефа міліції були занадто прості — на кшталт «щоб все було в порядку». Гадаю, що він не мав справжнього уявлення, що до чого. Серед членів комісії  я побачив знайомі обличчя.
      Це завідуючий відділом рідкісних і цінних книг обласної бібліотеки ім. Чижевського Олександр Чуднов, співробітник обласного краєзнавчого музею Павло Босий, деякі інші відомі особи. До слова, в бібліотеці ім. Чижевського, можливо, ще залишився мій акт із списком вилучених книг. Колекція скарбів перейшла до власності держави. Тому що заповіту не було. Дружини та дітей Ільїн не мав, а батьки вже давно померли. А претензії племінників Подтьолкова були відкинуті представниками Феміди.
    Знаю те, що Олександр Чуднов у той час був у небезпеці. Коли мене  в черговий раз запросили в кабінет до генерала В. Хмеля, останній розповів, що згідно оперативних повідомлень, життю Олександра Вікторовича загрожують. Хто саме — він не повідомив. Сказав тільки: «Ви за нього відповідаєте головою! Зрозуміло?» А на остаток зауважив, що про його охорону буде знати він і я.  
    «Скажіть своєму начальнику Віктору Літвиненку, що ви працюєте по моєму плану. Нікому про це ні слова!»
    Не стану детально описувати всі події, але без зайвої сором’язливості: я зробив все можливе і неможливе. Ця ситуація нагадувала мені американську програму захисту свідків. У нас аналогів не було.
    Через деякий час містом поповзли чутки про прокляття Ільїна. Експерти, які працювали з експонатами колекції, почали хворіти. Але такі прокляття в історії вже відомі. Також хворіли і навіть помирали археологи, що обстежували єгипетські піраміди. Але винні у хворобах були пліснява та грибок.
    Читач може задати питання: навіщо я пишу про те, що писано–переписано? Скажу відверто: є в мене мрія, щоб ще за моє життя таємниця цієї колекції була розкрита.
    Я знаю, що подібні колекції ще існують в Україні. Але унікальність в нашому випадку у тому, що вона досталася саме державі, а не перейшла спадкоємцям. В цьому її унікальність. Не раз мене запитували, чи правда, що деякі експонати були поцуплені. Достеменно мені про це невідомо. Але знаючи людську природу, це, на жаль, не виключається. Тому підтвердження — запит відомого народного депутата Юрія Кармазіна у відповідні органи щодо причетності до викрадення окремих експонатів деяких керівників тодішньої облдержадміністрації.
    І останнє про цю детективну історію, яка так чи інакше пов’язана з криміналом. Тим більше, що серед книг були такі, які мали музейні штампи, облікові номери. Ніхто ж не заперечує кримінальне походження багатьох експонатів.
    Вартість скарбів попервах оцінювалась десь під 40 мільярдів доларів США. Але потім через кілька років з’ясувалось, що вона складає від 500 тисяч доларів до мільйона. Справжню ж ціну встановити на сьогодні неможливо, і в першу чергу тому, що колекція не була з першого дня описана, систематизована та оцінена. Багато предметів колекції розповзлися по руках тих, хто мав до неї неконтрольований доступ. Справа ще й в тому, що вказана колекція, попри свою унікальність, не має всесвітнього або європейського значення. Але це моя особиста думка. І, в першу чергу, тому, що природа більшості експонатів стосується виключно історії України та Росії. Та хоч як там не було, треба якимось чином увічнити пам’ять Олександра Борисовича, який зберіг раритети, які стали надбанням історії нашого міста, прославивши його далеко за його межами. Наприклад, перейменувати вулицю Урожайну на вулицю Ільїна. Впорядкувати могилу покійного колекціонера — думаю, бажаючих знайдеться чимало, не говорячи вже про міську владу, яка просто зобов’язана вшанувати пам’ять цієї неординарної людини, про яку тепер знає весь світ.

    Веніамін Янішевський,
    полковник міліції у відставці

    Уважаемые читатели, рассказ о необычном кировоградском коллекционере Олександре Ильине мы продолжим в следующих номерах «Первой городской газеты».