Юність, що обганяє час

  • 26 черв. 2016 16:00
  • 2440
    • Новина Юність, що обганяє час Ранкове місто. Кропивницький

    Корінь (Мельник) Антоніна Михайлівна народилася 6 серпня 1949 року в селі Софіївка Щорського району Чернігівської області, в Україні, в сім’ї колгоспного бухгалтера та вчительки. Після закінчення Харківського інституту культури близько 40 років працювала в бібліотеках України та Білорусі, а також в літературно–меморіальному музеї І.К.Тобілевича в Кіровограді, де живе з сім’єю з 1974 року.

     

    Все життя займається громадською діяльністю: журналістикою, творчими об’єднаннями, книговиданням і популяризацією поезії земляків. Є членом Національної спілки письменників України та творчих об’єднань: «Степ», «Євшан», «Парус», спілки краєзнавців та болгарської общини «Нашите хора», клубу поезії й пісні «Байгород».

    Починаючи з 1993 року, видала у Кіровограді, Дрогобичі та Санкт–Петербурзі 22 книги. Це шість збірок поезії для дорослих читачів, два пісенники, чотири книги для дітей та одинадцять книг перекладів і переспівів — для дорослих і дітей, а також книгу публіцистики й критики — загальним тиражем близько 20 тисяч примірників. Дві книги в тому числі видані у співавторстві з дочкою Тетяною та сином Олексієм.

    Є упорядником альманахів поетів і композиторів Кіровоградщини «Зоря материнства» та віршів бібліотекарів області «Святися, робото», співавтором близько тридцяти альманахів поезії, редактором трьох десятків поетичних збірок земляків. Вона — лауреатка літературної премії ім.Є.Маланюка, краєзнавчої ім.І.Проценка, літературного конкурсу газети «Роден край», дипломантка XXIВсеукраїнського фестивалю «Калиновий спів» (за кращий текст пісні), премії ім.Ястребова.

    За сприяння розвитку української культури нагороджена медаллю українського козацтва, багатьма грамотами та подяками в т.ч. — Петербурзького відділення Союзу письменників Росії — за переклад слов’янської літератури.

    ***

    Тримаю в руках кілька пожовтілих від часу студентських загальних зошитів, схожих на жмуток осіннього кленового листя. Доторкаюсь очима до сторінок, на яких розмашисто витанцьовують літери, слова, рядки, зрідка покреслені й виправлені. Студентські вірші. Напевно, розкуйовджені й трохи… недолугі. І раптом відчуваю подих весни: пахощі талого снігу, сміливого проліскового буйноквіття, травневої прозелені, післядощового розпахтілого бузку.

    І немовби легенький лагідний вітерець торкається скронь. Приємно вражена, бо крізь метеликову легкокрилість віршів раптом визирає дівчина! Пристрастна й талановита.

    Це у моїх руках рання поезія студентки Харківського інституту культури Антоніни Мельник (у заміжжі Корінь).

    Насмілюсь вірші, написані у кінці бурхливих 60–х років минулого століття (1966–70р.р.),  назвати поезією, бо хоч інколи вони ще наївні і напівдитячі, та прослідковується у них юне обдарування авторки, яка  у Харкові, на Бурсацькому спуску, опановувала ази поезії у першій у житті (двомовній!) літстудії «Проліски–проблески», якою  керував згодом відомий російський поет і літературознавець, друг Ігоря Муратова й Бориса Чичибабіна,  Марк Богословський, її улюблений викладач російської радянської літератури. Лише троє студентів у студії віршували українською, серед них і Тоня, про яку Марк Іванович казав іншим (говорячи російською, бо так велось і викладання),  що вона береже українську мову для поезії, виношуючи її у душі, як майбутня мати дитину. Захоплено згадує ту студію, гру в буриме, літстінгазету, літвечори, перші публікації в харківській молодіжці «Прапор юності». 

       Вірші своєрідні, свіжі, хоч промайнула леготом півсотня літ! Подекуди трепетно–надривні через непередбачувані зигзаги долі. Розпач у них максимальний, всім нам відомий у молоді літа, коли здається, що й жити не варто, бо ти вперше зраджена. Гай–гай! А ще ж ціле життя попереду! Часта й різка зміна настрою, властива юним, романтичним натурам. Вражає чистота помислів, характерна для тодішньої молоді, яка не знала нинішнього прагматизму і сексуального розкріпачення. Закоханість героїні–авторки мрійлива, але водночас і максималістична:«Прагну повені!»; «Я благаю: не будь байдужим, ненавидь мене чи люби!»; її дитячо–примхливе «Зрозумій мене, заячу душу: ненавиджу я давляче «мушу». Визнаю тільки праведне «хочу», — можливо, викличе у читача поблажливу усмішку. Як і безапеляційні або іронічні судження — висновки: «Дівчино, кинь зрадливого, бач, на колінах приліз!»; — «На Дніпро — за загаром, кажеш? Ой боюсь, що заварим кашу!». Перші  розчарування слізно кричать:

    Цілував, милував — і зрадив,

    І здаються всі погляди жерлами;

     

    ***

     

    Дні пробігли, чорні, як сажа,

    Загубився їм навіть лік,

    Давніх радостей повні баржі

    Тихим Доном буксир поволік.

    Героїня — не легковажна, а просто  ще напівдитина, дає собі таку самокритичну характеристику:

    Я настирлива, як іржа,

    і нудна, мов заїка–пластинка.

    Я вибрикую, мов лоша, —

    безтурботне, дурне і дике.

    Небо впало до ніг голубе,

    тільки ти відвертаєшся згорда.

    Накажи, я покину тебе,

    добровільно — не згодна!

    І у той же час помічаємо, як визріває у дівчині майбутня жінка, здатна оцінювати і свою, і чужу любов, яку називає  своєрідно:«скептику, диваче, аскете мій, згаслий кратер», «князю мій».

       Героїня, все ж таки, — ідеалістка, вона прагне до самовдосконалення і мріє змінити світ:

    Вмию страждальну землю,

    досить вже з неї бруду!

    Гетьте, найменші плями,

    чесною буду!

    Такі чисті й світлі, як весна, прагнення переповнювали тоді багатьох її ровесників, які натовпами збігалися на вечори поезії Євтушенка, Вознесенського, Драча, Коротича, — тодішніх кумирів молоді.  А тим часом зачитувались  В. Симоненком, Б. Олійником, М. Булгаковим.

    Цікаво спостерігати за змінами в характері й за душевним сум’яттям дівчини–полісянки, народженої у маленькому селі на Чернігівщині (в якому вже не лишилось її читачів, бо село вимерло), яка опинилась у місті–мільйоннику. Трохи спантеличено почувається вона серед неонових вогнів, тисяч авто, кам’яного громаддя  багатоповерхівок. Але вся ця урбанізація не заглушує в її душі  вродженої любові до природи:

    «Все здається мені,

    я — Крузо.

    Навіть П’ятниця

    змився  безслідно.

    Квітне харківський

    чахлий бузок,–

    навіть «щастячка»

    в ньому не видно!

    Мимоволі помічаєш, що канва багатьох віршів народно–пісенна:

    Я полину над долиною,

    полем полечу…

    Помани мене калиною! –

    полю закричу.

       Радує винахідлива індивідуальність юної поетеси, яка проглядає зі створених нею образів: «напливає сонисько–мара»; «на Чумацькім шляху білу сіль розтрусив дід–воловик чи конюх»; «сині струмки несуть неба квадратики»; «запалала очей безодня», і задає риторичне запитання у віршах про любов: «Хто ж той «ти», що мені потрібен?». Обов’язок, мета, відповідальність, пошук — це її житейські координати.

       Вже з молодості вона мріяла про «глибоку, а не мілководну путь», і вирушала у життя озброєна цінностями, які не стануть тягарем, а будуть вічним натхненням. Це  — любов до батька–матері, рідного краю, людей і просто любов — як вічний двигун творчості, як основна суть дороги життя.

    Дивує і ранній світогляд авторки, яка закінчувала ВУЗ у гримучому 1970–му, — коли СРСР відзначав 100–річчя з дня народження Леніна, а віршів–паровозів, які писали тоді всі, у неї — нема…

       Тепер, читаючи лірику зрілої поетеси, своєї подруги, я радію, що вона зберегла у серці цей молодий вогонь. Її студентська «зажинкова» поезія — не руйнівний, а гарячий кратер вулкану натхнення, який може зігріти й сьогоднішнє — зовсім інше — покоління і молодих, і теперішніх наших однокурсників–однокласників, що живуть переважно у «кратері» одно-йменного сайту.

       Десятків два віршів авторка вже включала до книги «Віку мого день» (2000 р.), з рештою читач ознайомиться вперше.

    Валентина Кондратенко–Процун,

    перша читачка, член обласного літоб’єднання «Степ» та                                                              Конгресу літераторів України, Кіровоград

    Ось декілька віршів з нової  збірки Антоніни Корінь«Молоде чорнило»:                

                                               

    Перший нецілунок

     

    Блискавиці мчали, як олені,

    а громи скрипіли, ніби нарти.

    В горобину ніч, в густій алеї

    ти мене хотів поцілувати.

    Нахиливсь несміло наді мною,

    блискавка на мить лице відкрила.

    Відштовхнула я тебе рукою,

    хоч насилу й відшукала сили.

    Ти пішов, зціпивши міцно зуби,

    що  не крок — як блискавка у серце.

    Так хотілось крикнуть в ніч:

    «Мій любий! Повернись, прости,

    люби, не сердься!»

    Та змовчало серце моє спрагле,

    бо навік воно любові хоче;

    а любов, що лиш цілунків прагне,

    нетривка, як горобині ночі.

    …блискавки услід тобі світили,

    десь в тривозі ждала доньку мати.

    Перший, хто любив мене й кого любила,

    Так мене й не смів поцілувати.

     

     ***

     

    Втрата

     

    Люди, пропали вірші!

    Рідний блокнотик сірий,

    Люди, знайдіть, я вірю,

    що не пропали вірші!

    Тяжко будь–що втрачати,

    душу втрачать — найтяжче.

    Навіть не дуже путящу,

    важко втрачати душу.

    Де ви, мої зелені,

    рими мої неповні?

    Зникли навіки–вічні,

    зникло моє обличчя,

    в римах моїх неповних.

    Класикам часто втрати

    Більш непоправні траплялись.

    Плакали. Ви, сміялись?

    –Ш— ш— ш — шелеснув

    Чийсь сотий том…

     

    ***

     

     Обжинки

     

    Сміються коси,

    серпень голосить,

    стебла ридають.

    Жнива — радують,

    весело в серпні!

    А серпень падає

    ниць  у стерні –

    підкошений,

    переможений…

    Лиш вітер свище:

    –За віщ–що, за віщ–що?

    Так надривно,

    за ніч аж тричі

    піють півні –

    безплатні півчі.

    А худющий, миршавий буряк

    бородою  трясе, мов дяк, –

    за душі упокій бурмоче,

    аж під шкірою тіло терпне…

    Не вмирай, мій соколику серпню,

    оживай, мій молодче!

    Я твоєї не винесу смерті! –

    чи  дівочий десь чується голос,

    чи то — колос об колос?

    А чоловічий

    сумно кигиче:

    — Прощай, русалко!

    Себе на жалко, –

    ховайся, люба,

    бо й тебе згублять!

    Чуть дівочі плачі одвітні:  

    де сховатись русалці житній,

    скошеній цій стеблині?

    За тобою, коханий, полину,

    наче птах.

    … Людям — обжинки.

    Серпню — поминки.

    Коханню — крах.