Несвідома Україна?
На початку року відбулися зміни в керівництві облдержадміністрації. Так, заступник голови ОДА Віта Атаманчук, яка опікувалась соціальними питаннями, стала його радником. На її місце очільник області Сергій Кузьменко призначив Світлану Лобанову. Втім, незважаючи на кадрові ротації, коло компетенцій на новій посаді Віти Вікторівни лишається незмінним: проблеми учасників антитерористичної операції та внутрішньо переміщених осіб.
— Як і раніше, я продовжуватиму працювати в цих напрямках, однак тепер матиму можливість приділити їм значно більше уваги, — каже Віта Вікторівна. — Передусім, я повинна донести максимум інформації до уряду, Верховної Ради та Адміністрації Президента про проблеми переселенців та учасників АТО, а головне — про способи їх подолання.
— Але в Кіровограді розроблена комплексна Програма підтримки учасників АТО та членів їхніх сімей, в області діє програма для внутрішньо переміщених осіб.
— Так, однак їхні можливості небезмежні, і багато питань лишається поза увагою. Сьогодні держава має подбати про тих людей, які не мають можливостей повернутися до своїх домівок. Одна з них — координатор Луганської та Донецької областей в обласному штабі допомоги переселенцям, голова громадської організації «Крок назустріч людям» Валентина Кулачко. Все її майно конфісковано, розграбовано і знищено нанівець. Проте за два неповних роки, які ця мужня жінка перебуває в Кіровограді, вона настільки інтегрувалася в цю територію і прийняла її, що вже не зможе повернутися назад. Вже тут, у Кіровограді, вона втратила чоловіка–годувальника. Її син повернувся з полону з втраченим здоров’ям. Вони живуть у гуртожитку, де немає зручностей і перспектив на поліпшення житлових умов. Таких громадян дуже багато: хтось одружився і знайшов роботу, прагнучи укорінитися на новому місці. Але має бути механізм допомоги таким громадянам, тим більше що рано чи пізно війна закінчиться. Ці люди повинні мати якісь гарантії, хоча б пільгові кредити на придбання житла — це питання сьогодні для багатьох найважливіше. Їм треба починати жити з «нуля»: купувати новий посуд, меблі, одяг. Вони поки що почуваються, як тимчасові гості, але їм нікуди повертатися. Ми повинні визнати: є така категорія людей, яким навіть після закінчення війни буде небезпечно повертатися туди, де діють бандитські угрупування та російські спецслужби. Це стосується не лише переселенців зі сходу, а й кримчан, які змушені були тікати з Криму і які перебувають у «чорних» списках окупаційної влади. Сьогодні вони не мають можливості відвідати своїх рідних, які залишилися на анексованій території. Треба вирахувати таких людей, які у надзвичайно складний час проявили відвагу і взяли на себе відповідальність на окупованій території, проявили державницьку позицію, і допомогти їм. Ця категорія повинна для держави бути в пріоритеті.
— Трохи дивно чути слова: «донести до уряду». Невже керівництво держави не розуміє, що насправді відбувається?
— Я не хочу давати ніяких оцінок, а просто бачу проблему і хочу допомогти її подолати. Мені хотілося б, щоб влада (нинішня або наступна) і ЗМІ, які вважаються «четвертою владою», сьогодні підняли цю особливу проблему. Вона не на слуху, але є однією з ключових, оскільки стосується справжніх патріотів, людей із активною громадянською позицією.
Ще один акцент — гуманітарна складова. Важливо не просто забезпечити вимушених переселенців їжею та одягом, а й працювати з ними в ідеологічному напрямку. Знаходити такі способи, щоб люди відчули: вони — українці і не чужі українській державі. Треба невпинно і правдиво роз’яснювати, чому відбувається ця війна, що змінилося у стосунках України з Росією. За великим рахунком, це одна з прогалин державної політики, і це велика помилка. Сьогодні всі зациклилися на економіці, хоча обстановка насправді надзвичайно серйозна. Дійсно, люди опинилися на межі виживання. Але найбільша біда — що ми не бачимо того вектору, який би людей об’єднав. Адже нам потрібно разом піднімати країну з руїн, відновлювати її. Ідеологічна складова є важливою для будь–якої держави, а особливо для тієї, котра перебуває у стані збройного конфлікту. Я нещодавно повернулася з Ізраїлю і була вражена, що там великою честю вважається служба в армії. Чому син прем’єр–міністра та само несе службу, як і рядові солдати?
— Так само, як і онуки королеви Великобританії, які служать в армії без поблажок, незважаючи на походження. А що, на вашу думку, може об’єднати українців?
— Багато хто вважає, що не варто повертатися в минуле — мовляв, і без того ситуація складна. А я вважаю найбільшою помилкою те, що протягом 25 років української незалежності ми боялися чітко розставити всі крапки на «і» в нашій історії. Чому українці зі сходу воюють сьогодні зі своїми співвітчизниками, як із ворогами? Вони не знають історії своєї держави. Більшість із них вважає, що «никакого Голодомора у нас не было». Та й «зеківська» ментальність нащадків колишніх в’язнів, переселених на схід країни, нікуди не ділася. Не секрет, що за радянських часів Донбас був одним із найбільш кримінально небезпечних регіонів. Тому просвітницька діяльність — це один із складників національної згоди в майбутньому. Її потрібно вести паралельно з благодійницькою допомогою переселенцям спільно з релігійними громадами, громадськими організаціями та міжнародними фондами.
На сьогодні я бачу для себе ще один із головних напрямків роботи — обпалені війною бійці. Самих лише учасників АТО в області, за останніми даними, близько 10 тисяч. Думаю, на Кіровоградщині незабаром стартує пілотний проект із реабілітації та соціалізації демобілізованих військовослужбовців, які мають статус учасника бойових дій. Зараз ми прописуємо серйозну програму для тяжко поранених бійців. В нашій області живе багато хлопців, які отримали складні поранення, в тому числі черепно–мозкові, залишилися без кінцівок. Наприклад, у 19–річного хлопця знесло половину черепної коробки. Чи може він лишитися в рідному селі, сам себе обслуговувати (а його батьки працюють і не мають можливості покинути роботу)? Як взагалі цьому хлопцеві жити далі? Держава виділяє кошти на придбання житла бійцям, які в ході антитерористичної операції стали інвалідами. І це дуже добре. Та маємо продумати такі механізми, що надали б можливість адаптуватись у нових реаліях і бути потрібними і запитаними в суспільстві. Наприклад, сержант Віктор Бердник з батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро–1», поранений у серпні минулого року в боях за Іловайськ одночасно з підполковником Сергієм Сєнчевим. Сєнчеву медики давали шанс на виживання, а Берднику — ні! Сергій Сєнчев помер, а Вітя залишився живий. Хірурги казали: це один із мільйона випадків. Зараз ми створюємо реєстр таких хлопців з інвалідністю, щоб забезпечити їх усіх квартирами, допомогти адаптуватися в нові реалії життя. По кожному населеному пункту треба відпрацювати. На прикладі нашої області будемо виходити з відповідними пропозиціями до керівництва держави. Знаєте, у звичайної людини навіть невеличкий шрам після операції на погоду ниє, а тут — усе тіло в шрамах, і це на все життя. Вони, не задумуючись, захищали Україну. Тому маємо відстояти їх ми.
Ще один напрямок — родини зниклих без вісти. Таких на Кіровоградщині 17. Ці люди після отримання «похоронки» лишаються сам на сам зі своїм горем. Психологи до них не доїжджають, відповідних соціальних служб не створено. Добре, якщо сусіди та рідні — люди освічені й делікатні, які можуть допомогти. Добре, коли доходять до них руки і розуміння в сільського чи селищного голови. Але ж так буває далеко не завжди.
Не можна залишати поза увагою й сім’ї, чиї рідні побували або залишаються в полоні. Ніхто на рівні держави не ставить такого завдання — працювати з такими родинами. А в них тим часом народжуються діти, і дружина сидить у чотирьох стінах з немовлям і своєю бідою. Не завжди волонтери з різних причин встигають охопити їх турботою. Немає таких механізмів і з державного боку. Але їх у деталях міститиме програма, про яку я згадувала. А ще ж треба обов’язково працювати з дітьми — з родин загиблих, полонених і бійців, які зараз перебувають у зоні АТО. Ми недооцінюємо цю роботу. Ці діти мають перебувати під пильною увагою психологів, педагогів, соціальних служб. Скільки їх навчається у школах, садочках чи інших закладах — але ніхто не загляне в їхню душу, не зазирне в очі і не запитає: як це дитя спить, чому в нього погіршилося навчання чи почався невроз. Знову таки, немає державної програми, а допомагають одиницям — чиї мами звернулися до психологів через безвихідь. Усі освітні заклади мають приділяти особливу увагу таким дітям.
— Думаю, ця проблема стосується й дітей із родин переселенців, які також перенесли психологічні травми.
— Те, що ми недооцінюємо такі важливі речі, може спровокувати в недалекому майбутньому дуже серйозні проблеми в суспільстві. У цивілізованих країнах на це зважають, зокрема, і в Ізраїлі. У них взагалі ставлення до дітей — особлива тема, на якій базується вся державна політика.
— Ви сказали, що нас може об’єднати спільне минуле. Що треба зробити для цього?
— Я не відкрию Америку, коли скажу: вже зараз збирати й архівувати всю інформацію про неоголошену війну на сході України. Тим більше, що президент видав указ про Стратегію національно–патріотичного виховання дітей та молоді на 2016 — 2020 роки, де йдеться про системну роботу з дослідження нашої історії. Цей документ перегукується і з нашою програмою, яка передбачає взаємодію з Кіровоградським педуніверситетом імені Винниченка, інститутом історії України, інститутом мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Рильського НАНУ, а також місцевими науковцями, журналістами. Сьогодні треба опитати всіх, хто був у полоні. Це мають бути не просто художні описи чи формальне архівування. Це життєва необхідність, бо всі ці дані знадобляться в міжнародному суді у Гаазі, і ми маємо подбати про повноту та об’єктивність зібраної інформації. Зараз цим повинна опікуватися вся свідома громадськість і ініціювати повномасштабний збір усіх фактів неоголошеної війни. На місцевому рівні ми відпрацюємо це питання і з юристами, аби були дотримані позиції права. Крім того, треба вже сьогодні зібрати максимум інформації про загиблих та зниклих без вісти: фото, відео, розповіді свідків. Я вже маю невеличкий власний відео–архів, в якому є хроніка з окопів Дебальцевого, коли по наших позиціях стріляли «Гради», інші докази військових злочинів проти України. Треба це зафіксувати, поки ці свідчення не пішли в забуття. Це дуже серйозний напрямок роботи, в якому головне — не лише зібрати всю інформацію, а й вірно нею розпорядитися. Зараз пишеться новітня історія, і жоден факт не повинен лишитися поза увагою.
На жаль, в Україні, незважаючи на військові дії на сході, переважна більшість громадян ще до кінця не усвідомила, що насправді відбувається. За великим рахунком, національна ідея полягає, крім іншого, в правді та об’єктивності. Через живі, здорові рецептори людина має навчитися сприймати світ і реальність. Мабуть, оце і зможе об’єднати націю, народ, країну.
— Скільки часу потрібно для завершення підготовчої роботи по вашому проекту?
— Думаю, що найближчим часом програма буде готова до реалізації. Як посадовець можу сказати: є видима частина роботи, але скільки ще нам належить виконати завдань! Я працювала на посаді заступника голови облдержадміністрації майже два роки. І вважаю, що той неоціненний досвід маю реалізовувати на користь громади.
