Олесь Довгий: «Кіровоградщина — благодатний край, їй не вистачає грамотного представника…»

  • 22 серп. 2014 13:51
  • 1642
    • Новина Олесь Довгий: «Кіровоградщина — благодатний край, їй не вистачає грамотного представника…» Ранкове місто. Кропивницький
     
     
    Людина, яку знають усі, але по–справжньому, мабуть, не знає ніхто… У політиці йому досі закидають молодість. Але, спілкуючись з ним, пересвідчуєшся: значна частина українських політиків могла б позаздрити його досвіду. Він самодостатня і забезпечена людина. Проте, на відміну від багатьох інших, завжди готовий зрозуміти і допомогти. Кожного разу він сам собі підвищує планку і завжди вірить в успіх. Він переконаний, що будь–якої мети досягають щоденним рухом уперед і критичним аналізом пройденого шляху. Впевненим, успішним, цілеспрямованим, орієнтованим на досконалість і перемогу — таким ми побачили Олеся Довгого за час нашого спілкування.
     
    — Олесю Станіславовичу, розкажіть коротко про себе, хто Ви за освітою? 
    — Я не дуже часто розповідаю щось про себе. Краще показати на ділі свої прагнення і починання. Тим більше з Кіровоградщиною в мене пов’язано багато спогадів: перші кроки, перші слова, перші плани на життя. Це багато означає для людини. Тут народилися і виросли мої батьки, у селі Захарівка, що у Світловодському районі, я провів своє дитинство. Хоч життя — річ непередбачувана і змушує людей переїжджати, відчуття рідного краю не зникає роками. 
    За освітою я економіст, маю 2 вищі освіти, кандидат економічних наук і зараз ще отримую додатково третю вищу освіту — юридичну. Маю освіту як вітчизняну, так і європейську.  Розумію і знаю європейські цінності та методи побудови державних органів влади. І наразі не перестаю вчитись, адже я вважаю, що людина має вчитись і розвиватись усе життя. 
    — Олесю, скажіть, що для Вас політика?
    — Для мене політика — це змога щось змінити у цій країні, починаючи зі свого рідного села, міста, округу…
    — А що для Вас означає бути політиком?
    — Для мене бути політиком означає багато роботи та особиста відповідальність за велику кількість людей.
    — Вас часто називають «політиком нової якості», чому?
    — Мабуть, тому, що політика нової якості — це нові стандарти та цінності для людей. Це політика конкретних дій, а не пустопорожніх слів. Ми працюємо з людьми,  і для людей пробуємо покращити їх життя конкретними діями, а не пустими обіцянками.  
     
    Політика нової якості — це нові стандарти та цінності для людей. Це політика конкретних дій, а не пустопорожніх слів.
    Олесю, ми знаємо, що Ви з командою «Фонду розвитку громад» працюєте на Кіровоградщині, зокрема реалізуєте освітні проекти, допомагаєте пенсіонерам, просуваєте інтереси Кіровоградщини у столиці. Чому не продовжили працювати у Києві, а приїхали на Кіровоградщину? Що  стало мотивом? 
    — Тому що Кіровоградщиною нікому займатись. Я не можу дивитись на те, у якому зараз становищі знаходиться регіон, в якому народились і прожили мої діди і батьки, і де ріс я. 
    Чому не  продовжую працювати в Києві? Продовжую — ось звіт за цей рік на 300 сторінок перед громадою, на яку я працюю. Кожна 
    сторінка — конкретна справа.
    Щодо мотивації… Знаєте, не розумію, як це можна не робити! Ця земля виховала моїх дідів та батьків. Кіровоградщина — моя батьківщина, я тут виріс. Я маю досвід роботи на управлінських посадах, маю команду та знання для реалізації системних змін у регіоні, я зобов’язаний працювати на благо громади моєї рідної землі.
     
    Кіровоградщина — моя батьківщина, я тут виріс. Ця земля виховала моїх дідів та батьків.
    — Тобто, Ви хочете сказати, що у Вас є наснага бути управлінцем на Кіровоградщині?
    — Скажімо так — хороша освіта, правильні цінності, практика роботи у міській раді, моя філософія «дії» дали мені ті знання та талант, які сьогодні потрібні тут.  Я завжди досягаю своєї мети, особливо, коли справа стосується розвитку моєї держави!
    — А що дає наснагу?
    — Віра! Віра в Бога, віра у себе, віра в країну. Я ніколи не сподівався на те, що хтось щось зробить для мене, я беру відповідальність за себе, близьких, громаду та досягаю мети.
    — І ніколи не було поразок?
    — Стратегічних — ні, тактичні точкові — безумовно, так. Але кожна невдача  — це досвід. Без досвіду немає якісних результатів.
    — Не страшно переходити на рівень роботи у державі?
    — Я давно працюю у сфері державного управління і знаю, що нині українцям хочеться миру, а для миру і стабільності нам необхідні люди з якісно новими думками, що реалізують задумане. Люди, які думають не про те, як з усіма воювати, а про те, як з усіма дружити і співпрацювати, як не руйнувати те, що будували наші діди, а будувати нове і краще, щоб вони нами пишались.  
    — Але Кіровоградщина знаходиться у значно скрутнішому положенні, аніж столиця.
    — Відповідально Вам кажу, що депутати, яких обирали на Кіровоградщині донині, безсовісно  грабували її, присвоюючи собі місцеві заводи та розпилюючи їх на металобрухт, забираючи 10–ки тисяч робочих місць! Це  справжня причина  занепаду у регіоні. Кіровоградщина — благодатний край, їй не вистачає грамотного представника, лобіста та захисника, що буде боротися за кожну копійку для регіону та людей, а не за свої власні інтереси. 
    Звичайно, неможливо за місяць чи два створити в пустелі оазис, але почати це вже потрібно в перші місяці нової каденції, адже бюджет 2015 року новообраний парламент прийматиме вже через 1,5–2 місяці після завершення виборів, і саме від того, наскільки буде наполегливим мажоритарний депутат, залежить, як його виборці житимуть весь наступний рік. Саме тому я би зосередив свою діяльність у перші два місяці в боротьбі за кожну додаткову копійку для Кіровоградщини і кіровоградців.
    — Влада така штука: сьогодні політики кажуть, що готові привертати гроші в регіон, а завтра  починають думати лише про себе. Наша земля дійсно вже «обпікалася» на обіцянках. Чому Вам варто вірити?
    — Тому що я — інший. Тому що я не обіцяю, а роблю. Тому що мені лише 
    33 роки!  І я не збираюсь на пенсію ні через 5, ні через 10 років! Щоденною працею покажу, яким повинен бути справжній мажоритарний депутат, справи якого відчувають і бачать ті, хто йому дали право представляти та захищати їх інтереси. Адже якщо цього не зробити, навряд чи люди дадуть таке право ще раз.  Я хочу мати право дивитись цим людям в очі чесно і чути від них слова підтримки. Тому що я маю совість і віру в Бога. Тому що в мене болить душа за тих людей, які сьогодні тут не живуть, а виживають.
    — Олесю, скажіть, кого ви вважаєте політичними конкурентами? Кого ворогами? 
    — Персонально — нікого. Конкурент і ворог для всіх політиків має бути один —  війна та бідність!!!
     
    Конкурент і ворог для всіх політиків має бути один —  війна та бідність
    — Ви неодноразово стверджували, що працювали і працюєте по 18–20 годин на добу. Навіщо? Ви ж  забезпечена людина.
    — Так було не завжди. Наприкінці 80-х  на початку 90–х років ми мешкали в «хрущовці» загальною площею трохи більше 20 кв.метрів. Зарплати батьків–вчених не встигали за зростанням цін. Рахували і цінували кожну копійку. Пригадую, мені було років 10, здається, коли мама відправила мене якось у магазин за продуктами. Згідно зі списком, який я отримав від неї, купив усе. Але замість здачі продавець запропонувала мені взяти цукерок. І я з радістю погодився. Набрав жменю, частину з’їв прямо по дорозі додому. Приношу мамі все, що накупив, а вона питає: «А здача де?» — «Ось», — показую залишки цукерок. Вона так дивно на мене подивилася, повернулася і пішла в кімнату. Заходжу до неї — вона плаче. А виявляється: вона віддала останні гроші, які залишалися в родині до наступного авансу... Так що в мене був стимул, і навіть не один, заробляти і досягнути успіху. Ще школярем підробляв, де тільки міг. З 12 років з друзями мив машини, чистив картоплю в ресторані, продавав книги...
    — Олесю, особисте питання, Ви здатні щось зробити по господарству?
    — [Посміхається] Вмію і цвях забити, і велосипед полагодити, і навіть годинник чи трактор. Цьому мене вчив мій дід Олексій. А коли був підлітком і проводив багато часу в селі, то разом із покійним дідом Петром відремонтував не одну мазанку, знаю, як вкладається покрівля, як мурується піч. Бабуся, до речі, досі користується дерев’яним кухонним інвентарем, зробленим мною.
    — Нам відомо, що спільно з дружиною Ви створили благодійний фонд, на це пішли кошти з весільного подарунка Вам і Вашій дружині. Невже не було спокуси залишити ці кошти собі, витратити їх на щось суто особисте?
    — Бачите, ми з дружиною не маємо якихось залежностей від матеріальних «суперцінностей». У нас немає мети купити якийсь дорогий автомобіль або придбати унікальні прикраси. (До слова, моя дружина не носить жодних коштовностей, і в неї навіть не проколоті вуха.) Проте ми добре розуміємо, що не можна  жити в суспільстві і бути вільними від цього суспільства. Простіше кажучи, якщо ми хочемо — а ми хочемо — жити в Україні, народжувати і виховувати тут своїх дітей, то повинні усвідомлювати: їм буде комфортно тільки поруч з не менш освіченими, що мають перспективи в житті, однолітками. Тому гроші, які ми отримали в якості весільного подарунка, були прийняті нами тільки за умови, що вони підуть на благодійність. Це було наше спільне рішення.
    — Цікаво. А звідки у Вас, у людини ще доволі молодої, схильність до благодійності?
    — Я знаю, вважають, що до благодійності підходять не лише маючи можливості, а й у зрілому віці. Але я, мабуть, не міг стати іншим, бо виховувався саме в такій атмосфері. Бажання допомогти, в першу чергу, мабуть, спадкове. Проте це не завжди означає виключно фінансову допомогу. Доброта, совість і увага мають ширше значення.
    От, скажімо, мій дідусь. Свого часу він, працюючи у видавництві «Дніпро», як редактор взяв на себе відповідальність надрукувати у п’ятитомному зібранні творів Олександра Довженка «заборонену» повість «Україна в огні», за що сам поплатився роботою. Ще одна історія трапилася зі збіркою Ліни Костенко «Зоряний інтеграл»: коли книжка вже фактично була готова до друку, в ЦК партії заборонили її видання. Дідусь, ризикуючи і розуміючи всі можливі наслідки, зумів зберегти авторський примірник з правками і сприяв, щоб згодом збірка була надрукована за кордоном.
    Протягом десяти років наша родина власним коштом підтримувала Малу академію наук України, президентом якої є мій батько. Досить ефективна система роботи з творчою молоддю в Радянському Союзі в 90–ті роки практично розпалася, і її необхідно було рятувати за будь–яку ціну. Слава Богу, це вдалося — і я пишаюся тим, що належу до родини, яка у дуже непрості часи підтримала майбутнє вітчизняної науки. МАН сьогодні — це навчальний заклад, який допомагає обдарованим старшокласникам, дає можливість зі шкільної лави залучатися до досліджень в наукових лабораторіях, сприяє налагодженню зв’язків майбутніх українських вчених із іноземними науковими центрами та викладачами. Світ науки — це відкритий світ, і чим більше можливостей для навчання отримають сьогодні наші школярі, тим інтелектуально багатшою, більш конкурентоздатною та високотехнологічною стане завтра наша країна. У 2010 році Указом Президента України Малій академії наук було присвоєно статус Національної, а Всеукраїнський конкурс школярів отримав підтримку Президента. З цього часу з’явилося і суттєве державне фінансування. Сьогодні філії Академії є практично у кожному районному центрі, що дозволило за всі ці роки сотням тисяч старшокласників зробити свій життєвий вибір на користь науки.
    Так що думка про створення власного благодійного фонду була близька мені. І вперше народилася багато років тому. Щоправда оформилася в чітке розуміння тільки після того, як друзі підказали, що допомога, аби бути дієвою, має бути не лише постійною, а й системною.
    Моє переконання, що здорова і освічена молодь сьогодні — запорука здорової освіченої і конкурентоздатної країни завтра.
     
    Здорова і освічена молодь сьогодні — запорука здорової освіченої і конкурентоздатної країни завтра.
    — Дякуємо Вам, Олесю, сподіваємося, що з такими політиками нової якості, як Ви, країна дійсно вийде із кризи!
    — Я молюся за Україну, молюся за те, аби політики стали більш відповідальними. Я дію на благо громади й сподіваюся, що громада буде відповідально обирати, оцінювати справи, а не вірити просто словам та обіцянкам. Дякую, мені час йти, ще багато роботи.