Андрій Гардашніков: «Скільки б не відкрили по місту центрів ранньої діагностики, від них не буде користі, якщо люди просто не будуть приходити»

  • 19 лют. 2014 15:00
  • 2390
    • Новина Андрій Гардашніков: «Скільки б не відкрили по місту центрів ранньої діагностики, від них не буде користі, якщо люди просто не будуть приходити» Ранкове місто. Кропивницький

     

    Рак— злоякіснапухлина, щорозвиваєтьсязепітеліальноїтканини. Таке визначення дає нам на даний момент наукова література. Але, незважаючи на все розмаїття захворювань, які об’єднують загальним поняттям «рак», до кінця зрозуміти, а головне — вилікувати дані хвороби нинішня медицина не може. Хоча варто відзначити, що вельми прогресує в цьому напрямку, виробляючи все нові і нові методи лікування та діагностики. Поспілкуватись про сучасну онкоситуацію у Кіровограді ми вирішили з завідуючим відділенням денного перебування Кіровоградського обласного онкологічного диспансеру Андрієм Гардашніковим.

     

    У вас «плаває» вага, немає апетиту чи довгоне загоюються рани — це тривожні дзвіночки

     

    — Доброго дня. Почати хотілось би з оцінки самої хвороби. На сьогоднішній день рак — це вирок, чи ця фраза вже не актуальна?

    — Мені фраза «рак–це не вирок, рак– це діагноз» видається вже такою попсовою через те, що її настільки часто можна почути від онколо0433ів, що я навіть не знаю, хто б її ще не чув. Боюся, що люди можуть думати, що ця фраза є формальною. Але це повторюють не для того, щоб задурити людей, а тому, що це дійсно так. Потрібно розуміти, що люди, котрі пройшли лікування, пожиттєво у нас спостерігаються, про всяк випадок, оскільки бувають рецидиви або ж лікування треба час від часу відновлювати. Є онкохвороби, які частіше виліковуються, наприклад, гострий лімфобластний лейкоз у дітей, на сьогоднішній день можна вилікувати у 80% випадків, хоча колись це дійсно був смертельний діагноз. Хоріокарценома, або трофобластична хвороба, у жінок наразі також вельми успішно виліковується повністю. Фактично будь–яку онкохворобу на ранніх стадіях, коли ми кажемо про першу чи другу стадію, лікують дуже вдало. І хоча не можна сказати, що показники фантастичні і близькі до 100%, проте з кожним роком ми просуваємось вперед в методах лікування і відсоток людей при перших стадіях, що одужали, наразі дуже високий, перевищує 90%. Крім того, якщо вже говорити про конкретні випадки, коли ми можемо казати про рак як про вирок: у моїй практиці є пацієнтка з 4-юстадією лімфоми Ходжкіна, і наразі у неї, слава Богу, спостерігається ремісія, хоча познайомились ми ще років  5–6 тому і на той час її прогнози буди вельми поганими.

    Я не можу сказати, що ми в змозі наразі вилікувати рак на 4–й стадії усім пацієнтам, а пацієнти з 4–ю стадією дуже різні, і прогнози різні. Інколи ів занедбаних випадках можна досягти відчутних успіхів. Проте залишається справедливим той факт, що чим раніше було виявлено захворювання, тим кращі шанси на одужання. Крім того самі люди психологічно погіршують своє самопочуття, накручуючи себе, мовляв,хвороба невиліковна, і це вже катастрофа. Проте згадаймо,щоне лише рак потребує лікування протягом життя. Цукровий діабет, ішемічна хвороба серця, гіпертонічна хвороба, ревматоїдний артрит і ще дуже багато хвороб потребують лікування протягом усього вашого життя. Проте з цими діагнозами живуть, звісно,підкорегувавши своє життя, однак абсолютно повноцінно. Тому я б не радив залякувати себе словами «невиліковна хвороба». Як на мій погляд, хвороб, що потребують постійного лікування,чи не більше, ніж тих, що можна швидко і до кінця вилікувати. Боятися лікувати ці хвороби не варто, бо це нераціонально. Страх перед хворобою цілком зрозумілий, проте страх перед лікуванням хвороби це все одно, що боятись вирішити свою проблему, а інколи й зберегти своє життя. Такий страх невиправданий, бо він не рятує життя, а намагається його знищити. Саме це першочергово ми намагаємось пояснити нашим пацієнтам.   

    — Впевнений, багатьох цікавить, як часто і які медобстеження варто проходити, щоб не пропустити дане захворювання?

    — Тут ми маємо зазначити, що рак — це не одне захворювання. Онкохвороби дуже різні і відповідно по–різному себе проявляють. Тож тут потрібно зробити невеличкий поділ. Ситуація перша — людина почувається здоровою, і її нічого не турбує. Такій особі також обов’язково необхідно час від часу проходити медогляди. Адже існує достатня кількість таких локалізацій, людських органів, в яких виникає хвороба, які можуть себе проявити лише в занедбаному стані. Тож не рідше, ніж один раз на рік кожна людина має здати загальний та біохімічний аналіз крові. Крім того потрібно знати свою нормальну вагу та слідкувати за її аномальними змінами. Також не рідше одного разу на рік дорослій людині варто проходити рентгенографію легенів. До речі, вже вкотре хочу підкреслити: я не вважаю флюорографію достатньо надійним методом визначення онкозахворювань. На жаль, можна пропустити доволі занедбані стадії раку легенів, тож я всім раджу: краще трохи пререплатити та пройти рентгенографію, проте знати, що лікар має набагато більше інформації.  Звісно, не варто забувати й про звичайний огляд у терапевта. Хотілось би підкреслити, що нормально, повноцінно пройти подібний огляд у ваших інтересах, тож не варто відкараскуватись від профоглядів на роботі чи ігнорувати запрошення на медогляд від вашого дільничного лікаря. Жінкам, звісно ж, необхідно не рідше двох разів на рік відвідувати гінеколога та раз на місяць проводити самоогляд молочних залоз. Звісно ж, бажано, щоб хоча б раз на рік такий огляд провів спеціаліст. Крім того, жінкам після 40 років кожного року необхідно проходити мамографію, чоловікам того ж віку є корисним хоча б раз на рік проходити обстеження в уролога на предмет наявності раку передміхурової залози. 

    Багато хто ображається та вважає зайвим клопотом проходження загального огляду, якщо прийшли до лікарні вже з конкретною хворобою. Проте, на жаль, наш менталітет такий, що добровільно, поки в нас нічого не болить, ми до лікаря не звернемось, от і доводиться застосовувати подібні методи, щоб хоч таким чином попіклуватись про здоров’я пацієнтів.

    Ситуація друга — якщо у вас є певні підозри стосовно стану вашого здоров’я. Раптово збільшується чи зникає апетит, «плаває» до цього стабільна вага, збільшуються лімфатичні вузли, підіймається без явних причин температура, з’являється кров в калі чи в сечі, тривало не загоюються рани на шкірі або змінюються родимки чи ще якісь прояви хворобливого стану. Усі ці випадки варті того, щоб пройти перевірку у сімейного лікаря або дільничного терапевта, який за необхідності направить і до відповідного фахівця. Це, звісно ж, не означає, що у вас 100% рак, адже усі ознаки вельми неспецифічні, проте зайвим подібний огляд точно не буде.

    — Багато хто звертає увагу на той факт, що буцім–то у Кіровограді, в силу свого специфічного розташування над покладами урану, онкозахворюваність більша, ніж загалом по Україні. За останній час у місті прослідковується тенденція до зменшення чи збільшення кількості онкохворих?

    — На жаль, я не помічаю ситуацій, які б давали мені привід для суттєвого оптимізму, якщо ми кажемо про захворюваність та про ранню діагностику хвороб. Проте не варто вважати це суто кіровоградською проблемою, захворюваність зростає у всьому світі, хоча дійсно показники Кіровограда вищі не лише за середньоукраїнські, а й навіть за середні показники області. Проте незважаючи на це, люди не квапляться вчасно звертатися до лікарів. Інколи це дійсно бувають недоліки самої медичної системи, адже сказати, що у нас наразі бездоганні профогляди та робота первинної ланки загалом, на жаль, не можна. Однак якщо людина звернулась вже до медзакладу, то навіть якщо лікар сам не наполіг на серйозному профогляді та погодився на формальне його проведення, пацієнту варто не обмежуватися формальними записами, він може сам ініціювати адекватну перевірку його здоров’я. Тим паче будьмо реалістами: здоров’я людини перш за все залежить від неї самої.

    Найдивніше, як на мене, те, що і просвітницька робота нині проводиться вельми серйозна, і стільки було вже і публікацій, і виступів на телебаченні стосовно важливості вчасного огляду та ранньої діагностики, а реальногопросування наразі,на жаль,не видно. Можливо,позитивні наслідки ми побачимо вже найближчим часом, проте поки все без змін. Адже скільки б не відкрили по місту центрів ранньої діагностики,від них не буде користі, якщо люди просто не будуть приходити. Ніхто людину не може змусити піклуватись про своє здоров’я. Усі ми звикли до радянської системи, коли всі проблеми зі здоров’ям населення, коли людина відмовилась від лікування чи просто не прийшла на нього, перекладаються виключно не медиків. І подібні звинувачення звучать як з вуст влади, так і простих людей. Проте це абсолютно неправильно, адже лікар навіть фізично не зможе всіх обійти і до всіх достукатись, мовляв,«вам треба прийти на прийом».

    Стосовно тих кроків, які робляться в розбудові медичних закладів, закупці обладнання, устаткування, мені здається — вони дуже важливі і будуть дієвими, якщо лікарі будуть достатньо активно їх використовувати і населення проявить більшу активність у піклуванні про своє ж здоров’я.

    Стосовно ж причин, які спричинили збільшення кількості онкозахворювань, то відповідь насправді не може бути однозначною. Це цілий комплекс причин: загальна екологія, специфіка кіровоградськоїтериторії, ігнорування проблеми, зловживання алкоголем та тютюнопаління. Не варто забувати й про наслідки Чорнобильської катастрофи.

     

    Наші пацієнти набагато розумніші, ніж ми про них думаємо

     

    — Останнім часом вельми активно обговорюється питання про те,  казати чи не казати хворому на рак про його діагноз. Яку позицію в цьому диспуті займаєте ви?

    — Коли діяла система етики в Радянському Союзі, тоді про діагноз знали родичі хворого, це з ними й далі обговорювалось, знали всі, окрім пацієнта. Зараз думки дуже неоднозначні. Я особисто нерідко дискутую на цю тему з іншими колегами, навіть із своїми батьками. Особисто я впевнений, що в переважній більшості випадків пацієнт має право на правдиву інформацію. І вже пацієнт може вирішувати — чи дозволяє він розповідати про його хворобу іншим людям (навіть найближчим родичам), чи ні. До речі, це саме записано і в основах законодавства України про охорону здоров’я.

    Головне — це навчитися грамотно, коректно повідомляти хворому про його хворобу. Якщо ти поважаєш хворого, якщо ти ввічливий, тактовний, повідомляєш про можливі методи лікування, про те, наскільки можна очікувати ефект від лікування, тоді більшість хворих реагують на твої слова адекватно. Мені здається, що наші пацієнти набагато розумніші, ніж ми про них думаємо, мовляв,«людина не впорається з такою інформацією», «це вбиває в неї надію». Якщо грамотно повідомиш правду, це в більшості випадків не вбиває надію, а навпаки — її дає.

    Тим більше, що проінформована людина розуміє, для чого їй призначають лікування, чому можуть виникати ускладнення та чому треба попри ускладнення думати про продовження часом неприємного лікування. В таких випадках важливість довіри лікаря та пацієнта мені важко переоцінити.

     

    Не можу не відмітити, наскільки я приємно здивований своїми молодими колегами!

     

    — На вашу думку, на скільки на даному етапі обласний онкодиспансер укомплектований в технічному та кадровому плані?

    — Почати хотілось би з персоналу. Насправді у нас зараз вельми багато критики направлено на молодь, мовляв, недостатньо кваліфіковані, невмотивовані і тому подібне. Проте дозволю собі не погодитись. Звісно, на жаль, Кіровограду не вистачає кваліфікованих кадрів, проте це скоріше проблема місцевих стимулів, адже усі ми розуміємо, наскільки низька нині зарплатня у лікаря–початківця та які проблеми є з пошуком житла. Стосовно цього вельми спростила б ситуацію наявність у місті медвузу, проте, на жаль, маємо в наявності лиш медичний коледж.

    Стосовно ж тих, хто наразі проходить інтернатуру в нашому закладі… Просто не можу не відмітити, наскільки я приємно здивований своїми молодими колегами! Є бажання, є знання, очі в них горять, багато запитань — розумних запитань. Хай не все відразу складається, проте як показує практика, якщо людина довчилась до інтернатури, значить, з мотивацією все добре, і у разі чого з неї може вийти гарний лікар, варто лиш попрацювати.

    Стосовно ж технічного оснащення, то воно у нас знаходиться на досить високому рівні і не поступається провідним медзакладам України. Звісно, стверджувати, що нам усього вистачає, поки зарано, проте загалом найбільш необхідна апаратура у нас присутня. Крім того насьогоднішній деньведеться робота по оновленню апаратів для променевої терапії. Наразі всі дистанційні гаматерапевтичні апарати потребують заміни джерел, оскільки їх низька активність призводить до збільшення тривалості опромінення хворих, що тягне за собою збільшення кількості променевих ускладнень на здорових органах. Крім того, керівництво онкодиспансеру проводить роботу по реалізацї в лікарні Американо–Українського проекту сучасного центру радіологічного лікування онкохворих, оснащеного системою томотерапії. Тобто, як бачите, наш заклад не стоїть на місці, розвивається, оновлюється.

     

    Ціна залежить від того лікування, яке ви оберете

     

    — А як справи у нас з медикаментами?

    — Тут відповісти однозначно мені доволі важко. З одного боку, у нас є певна кількість препаратів для лікування раку, які виділяються хворим безкоштовно, тож коли нам говорять, що,мовляв,«я не приїхав на лікування, тому що не було грошей», в мене такі слова викликають лиш подив. Ми завжди акцентуємо увагу на тому, що перш, ніж ви самі собі вигадаєте, що треба мати дуже багато грошей для лікування, — поговоріть з лікарем–онкологом, дізнайтеся, які препарати можна отримати безкоштовно. Маючи інформацію, ви можете прийняти дійсно правильне рішення. Інше питання, що якщо ви хочете отримувати сучасне лікування новими препаратами, з кращими результатами тестувань, — такі ліки,на жаль,коштують дуже дорого. І дорого не лише у нас, а й у всьому світі. Тому ми стараємось надати пацієнтові інформацію про всі наявні методи лікування хвороби, надати пацієнтові право вибору. Хіміотерапіяяк важливий метод лікування раку має дуже велике значення. Причина в тому, що препарати вводять в кров’яне русло, де вони циркулюють по всьому організму, що дозволяє очистити не тільки уражену ділянку, а й багато зробити для того, щоб убезпечити організм від можливого розповсюдження хвороби. Цитостатичні препарати впливають на всі клітини, що діляться. Ракові клітини більше піддаються впливу даних речовин, оскільки їх поділ відбувається значно швидше, ніж поділ здорових клітин. Більш нові препарати працюють більш точно та, якщо можна так сказати, локально.

     

    У області, яка в перших рядах по захворюваності на рак, немає хоспісу

     

    — Хоспісна та паліативна допомога в Кіровограді. Наскільки достатньою, а головне–якісною є така допомога у місті?

    — На жаль, із цим у нас в місті є серйозні проблеми. І я зараз кажу не про роботу лікарів, що працюють в хоспісних палатах при першій лікарні, їм пам’ятники треба ставити за таку роботу в таких умовах, а про масштаб проблеми загалом. Бо це зовсім не є повноцінним хоспісом, хоча один крок зроблено для того, щоб в місті люди могли отримувати й таку допомогу.

    Але в масштабі області сказати, що у нас погано з паліативною допомогою — не сказати нічого. У нас область, яка є в перших рядах по захворюваності та смертності від раку, багато хворих з іншими невиліковними хворобами. І при цьому в багатьох областях вже є хоспіси, а в нашій області — ще немає. Хоча дуже багато на цю тему розмов ведеться протягом років… Мені дуже прикро це визнавати.

    Певний оптимізм у мене викликають слова голови облдержадміністрації Андрія Ніколаєнка під час стратегічного діалогу. Андрій Іванович запропонував розглянути можливість влаштування хоспісу в будівлі школи–інтернату в Шостаківці, яку планують закривати. Я не бачив ту будівлю на власні очі, але якщо знайдуть будівлю, яка може слугувати приміщенням для хоспісу,— це буде перший крок. Великий крок до великого шляху — створити повноцінний хоспіс, в якому окрім медичної допомоги має бути доступна і психологічна допомога, і духовна.

    На сьогодні, на жаль, хворі, які потребують паліативної та хоспісної допомоги, в найкращому випадку отримують наркотики для знеболення. Причому мало хто отримує ці препарати так часто на день, як це потрібно. Максимум онкобригади, що виїжджають для введення наркотичних препаратів в уколах, можуть це зробити 2–3 рази на день. А якщо дозу треба підвищувати, а болі збільшилися наприкінці тижня, то взагалі жах–треба чекати понеділка, коли можна узгодити всі довідки, дозволи.

    Дуже добре, що нарешті в Україні зареєстрували таблетовані форми морфіну. Припускаю, що тут немала заслуга благодійних організацій, бо питання піднімалося дуже давно.

    Отже є певні позитивні зрушення, однак до такої системи хоспісної допомоги, якою вона має бути, на жаль,ще дуже далеко.

    Варто зазначити, що хоспіс — це не місце, куди назавжди «сплавляють» родича, який помирає від раку чи іншої хвороби. Насправді в хоспіс можна госпіталізуватися часто на певнийчас, щоб підібрати адекватну дозу знеболення, а родичам хворого — навчитися доглядати за хворим, навчитися з ним розмовляти, щоб не пригнічувати жалістю, а дійсно підтримати рідну людину. Хворого потрібно також навчити жити з фактом, що з його хворобою впоратися неможливо, однак покращити якість життя, зробити цей відрізок життя достойним — ще можливо. І це не є дрібничкою. А коли все це зроблено — можна вже бути в домашніх умовах, в колі рідних людей і користуватися послугами хоспісу на дому періодично, за необхідності отримуючи корекцію дози знеболювальних та отримуючі поради про догляд за хворим.

    Ось така мета повноцінної хоспісної допомоги, яка, дуже маю сподівання, колись почне будуватися в області. 

     

    Павло Лісниченко, «Первая городская газета», №8