На Кіровоградщині просять допомоги на відкриття будинку для пристарілих

 

Уже більше року жителька міста Кропивницький Валерія Кривошапка втілює мрію з відкриття будинку для стареньких. Однак поки що все зводиться до відсутності коштів.

 

Півтора роки тому один місцевий фермер допоміг жінці із приміщенням для створення будинку для людей похилого віку. Будинок розташований неподалік обласного центру серед мальовничої природи села Аджамка Кіровоградського району. Його площа — майже 300 квадратів. Роботи тут не початий край, думалося спершу жінці. Як робити і з чого почати, довелося все планувати і розподіляти. Адже спочатку хотілося відкрити будинок у місті Кропивницький, але ніхто не допоміг із приміщенням. Довелося стукати в село, про що зараз не шкодує. Хоча і їздить туди Валерія автобусом ледь не щодня, щоб наводити лад та наближати свою мрію до втілення.

— Ми вже вивели воду. Зробили внутрішні туалети. Поставили пластикові вікна. У нас є котел, але немає труб і грошей заплатити за роботу. Опалення — це наша проблема. Також у будинку є освітлення, але його потрібно реконструювати. Дякувати Богу, є колодязь, зливна яма. Нам дали ліжка. Тобто багато зроблено, але ще багато і залишається зробити. Я хочу, щоб старенькі люди, які в нас поселяться, жили в хороших умовах. Щоб завершити всі ремонтні роботи та підготувати заклад до відкриття, нам потрібно ще мінімум 300 тисяч гривень, — розповідає виданню Валерія Кривошапка.

Необхідно ще пошпаклювати у кімнатах, але відсутні необхідні для цього матеріали. Та й волонтери потрібні, щоб шпаклювали, адже така робота коштує дорого. Валерія каже, що вже навіть домовилася про допомогу із керівництвом одного із міських ліцеїв. Нібито керівник попередньо пообіцяв, що студенти зможуть так проходити практику, однак для цього немає матеріалів… Де їх взяти чи за що купити — жінка поки розводить руками. 

Звичайно, сподівається на допомогу влади і фермерів Кіровоградського району, де власне територіально знаходить приміщення, однак поки не відчуває зворотного зв’язку… Каже, що зараз серед помічників бізнесмени з міста Кропивницький — це меблева компанія «ЮГОС» та керівник Світлана Масаликіна, салон оптики «Неостиль» та керівник Ліна Косова, а також всі небайдужі, які допомагають коштами, перераховуючи на рахунок організації.

У черзі у притулок — 10 осіб…

І хоча ремонтні роботи тривають, у місті Кропивницькому та селах Кіровоградського району вже знають, що незабаром відкриється притулок для стареньких. Знають і телефонують, просяться в чергу, розповідають свої історії, посилаються на зайнятість і відсутність умов, щоб забрати до себе стареньких батьків. Валерія це все розуміє і приймає до серця. Однак нічого, крім вислухати і поспівчувати, поки не може пообіцяти.

— Одній жінці 64 роки. Вона інвалід. У неї цукровий діабет, нога відрізана. У неї троє дітей. Усі мають сім’ї. Два сина живуть на Черкащині, а донька в місті. Держава не може взяти цю жінку, бо в неї троє дітей. І діти не можуть її взяти, бо всі винаймають однокімнатні квартири і отримують мінімальні заробітні плати. Вони ледь витягують своїх дітей і оплату за житло… Якщо держава буде брати цю жінку, діти мають від неї відмовитися… Але це хороша сім›я, діти не алкоголіки. У  них немає такого достатку, щоб найняти мамі доглядальницю. Жінка проживає в Аджамці. Чекає відкриття будинку..., — розповідає Кривошапка.

— На черзі є ще 78–річна бабуся з Кропивницького. У неї проста історія. Вона переписала на доньку своє житло. А донька живе за кордоном, влаштовує своє життя. Мама, по великому рахунку, її не хвилює… А за нею потрібен догляд — вона лежача… Її син  образився, що мама не розділила майно на  двох, а лише переписала на доньку. Він живе у Києві, у нього сім’я. Забирати до себе маму не хоче. Він каже їй: «Ти переписала на неї будинок, хай вона за тобою і доглядає». За нею поки що доглядали сусіди…, — каже Валерія.

І таких історій багато, за якими долі стареньких бабусь, за якими життя і спогади. Старенькі хочуть нормальної старості, нормальних умов, спілкування… Однак — різні причини змушують їх закривати на це очі і доживати в самотності старість.

Зараз майже десять літніх людей хочуть потрапити до притулку. А всього місць вистачить на 25–30 людей. І дай Бог, незабаром відкриється притулок, і старенькі відчують себе потрібними, щасливими і доглянутими.

Я відчула трагедію цих доль…

Запитуємо Валерію, як вона давно займається волонтерством і звідки таке велике бажання допомагати. 

— У 2005 році я випадково зайшла у будинок похилого віку «Милосердний Самарянин», що знаходиться біля залізничного вокзалу в місті Кропивницький. Я просто побачила, що сиділи старенькі люди, і подумала: «Цікаво, а що там». Я заглянула і одразу побачила і відчула трагедію цих доль, коли життя закінчується… Вони були у такому плачевному стані, що я не можу навіть передати словами. Після того моменту я почала займатися волонтерством. У притулку не просто одинокі старенькі, а це старенькі у яких є діти, але вони живуть окремо від них, без роботи і опіки... Десять років я була у притулку «Милосердний Самарянин». Починала я із віршів, організовувала концерти, купувала смаколики на свята. Я дружила з колективом. Потім там навіть працювала господарчою сестрою, кухарем, — пригадує Валерія. 

Саме доглядаючи за старенькими, жінка відчула, наскільки потребують підтримки і розради літні люди. Каже: перед тим, як наважитися на такий сміливий крок, саме працювала кухарем. 

Дивлюся, що складається така тенденція, що кількість людей стає більше, черга зростає… Були навіть такі моменти, що по дві людини мешкали у коридорі. Тобто ситуація така, що все більше сімей потребує, щоб за їхніми батьками хтось доглядав. Не обов’язково їх залишати, просто за ними потрібно доглядати. У них повинно бути місце–будинок, де їх можна потім навідувати. Державні установи не беруть тих, у кого є діти. Вони змушують відмовлятися від батьків або ж платити. Тобто держава, і мабуть це правильно, не вважає за потрібне піклуватися про тих, у кого є діти, які не можуть, не хочуть… У 2014 році я поспілкувалася із директором аналогічного будинку і сказала йому «Іван Іванович, буду я мабуть самостійно. Оскільки така потреба у суспільстві існує». Він мене благословив і сказав: «У добру дорогу». Після того, як я зареєструвала організацію «Затишна оселя», я почала працювати над своєю метою, — говорить жінка.

Про себе Валерія роз—повідає, що вона родом із Донецької області. У Кіровограді живе відносно довго. За освітою «монтажник телефонного обладнання». Довго працювала на шахті телефоністкою. Пізніше отримала освіту бухгалтера, але ніде за фахом не працювала. Десять років життя Валерії нерозривно пов’язане із будинком пристарілих. У жінки є чоловік і двоє діток, які підтри—

мують її у громадській діяльності. 

Валерія просить всіх не бути байдужими і допомогти дообладнати будинок для пристарілих. Адже ніхто не знає, у кого яка буде старість…

 

Рахунок для допомоги: 2600 4052 9110 76 (БФ БО «Затишна оселя», вид платежу — добровільні внески).

 

Номери телефонів: 050 271 34 89 (Валерія Кривошапка).

Вікторія Семененко