Виховання — не дресура

8 сент 2017 15:58 0 636
Виховання — не дресура
 
Більшість батьків, які звертаються за психологічною допомогою з приводу виховання дітей, зазвичай самі в дитинстві страждали від конфліктів з власними батьками. А отже, висновком є те, що стиль батьківської взаємодії мимоволі «записується» (закарбовується) у психіці дитини. Це відбувається дуже рано, ще в дошкільному віці, і, як правило, несвідомо.
 
Ставши дорослою, людина відтворює цей стиль поведінки як особистий, природний. Таким чином, з покоління в покоління відбувається соціальне наслідування стилю спілкування: більшість батьків виховують своїх дітей так, як їх самих виховували в дитинстві.
Ось навіть такий цікавий приклад, який приводять деякі батьки, розповідаючи про свої стосунки з дітьми: «Зі мною ніхто не возився, і нічого, виріс».
Інша частина батьків більш чи менш усвідомлює, у чому саме полягає правильне виховання, але на практиці мають труднощі. Вони дізнаються, що роблять «все не так», намагаються вести себе по–новому, швидко «зриваються», втрачають впевненість у своїх силах, звинувачують і таврують себе, а то і виливають роздратування на дітей.
З усього сказаного слід зробити висновок, що батьків треба не тільки вчити, але й навчати способам правильного спілкування з дітьми.
Тому пропоную розглянути принцип безумовного прийняття. 
Безумовно приймати дитину — означає любити її не за те, що вона красива, розумна, інтелектуальна, відмінник, помічник і так далі, а просто так, просто за те, що вона є!
Нерідко можна чути від батьків таке звернення до сина чи доньки: «Якщо ти будеш хорошим хлопчиком (дівчинкою), то я буду тебе любити». Або: «Не чекай від мене доброго, поки ти не перестанеш... (лінуватися, битися, грубити), не почнеш... (добре вчитися, допомагати по дому, слухатися і т.п.)».
Придивимося: у цих фразах дитині прямо повідомляють, що її приймають умовно, що її люблять (або будуть любити), «тільки якщо...». Умовне, оціночне ставлення до людини взагалі характерно для нашої культури. Таке ставлення і впроваджується у свідомість дітей.
Причина оціночного (ярличкового) ставлення до дітей криється в твердій вірі, що нагороди і покарання — головні виховні засоби. Похвалиш дитину —  і вона зміцниться в добрі, покараєш —  і зло відступить. Але ось біда: вони не завжди безвідмовні, ці засоби. Хто не знає і таку закономірність: чим більше дитину сварять, тим гіршою вона стає. Чому ж так відбувається? А тому, що виховання дитини — це зовсім не дресура. Батьки існують не для того, щоб виробляти у дітей умовні рефлекси.
Психологами доведено, що потреба в любові, в приналеж–
ності, тобто потрібності іншому, — одна з фундаментальних людських потреб. Її задоволення — необхідна умова нормального розвитку дитини. Ця потреба задовольняється, коли ви повідомляєте дитині, що вона вам дорога, потрібна, важлива, що вона просто хороша. Такі повідомлення містяться у привітних поглядах, лагідних дотиках, прямих словах: «Як добре, що ти в нас народився», «Я рада тебе бачити», «Ти мені подобаєшся», «Я люблю, коли ти вдома», «Мені добре, коли ми разом» і т.п.
Звичайно, дитині подібні знаки безумовного прийняття особливо потрібні, як їжа зростаючому організму. Вони її живлять емоційно, допомагаючи психологічно розвиватися. Якщо ж вона не отримує таких знаків, то з’являються емоційні проблеми, відхилення в поведінці, також й нервово–психічні захворювання.
Часто люди задумуються про смисл прийняття дитини — чи значить це те, що вони ніколи не повинні ображатися на дітей.  А відповідь проста. Ні, не значить. Приховувати і тим більше накопичувати свої негативні почуття ні в якому разі не можна. Їх треба висловлювати, але виражати особливим чином. Хочу звернути вашу увагу на ось такі правила спілкування:
1. можна висловлювати своє
незадоволення окремими дія–ми дитини, але не дитиною в цілому;
2. можна засуджувати дії дитини, але не її почуття — дитина буде розуміти їх як небажані;
3. незадоволення діями дитини не повинно бути систематичним, інакше воно переросте в неприйняття її;
Гармонію в сім’ю можна повернути завжди, але потрібно починати з себе. Чому з себе? Тому що у дорослих більше знань, здатності контролювати себе, більше життєвого досвіду.
 
Інна Хирса, практичний психолог
Комментарии
Ничего не найдено.

Оставить комментарий