Із династії оперуповноважених

 

Старший оперуповноважений управління карного розшуку ГУНП в Кіровоградській області Сергій Пшиченко народився у 1991 році, закінчив в 2014 році Київську академію внутрішніх справ, із 2012 року працює в карному розшуку. Приводом для зустрічі з ним стала пам’ятна відзнака, отримана з рук міністра МВС з нагоди Дня карного розшуку України. 

 

— Сергію Миколайовичу, у квітні Вас запросили на урочисті заходи в Київ, в Національну поліцію України, де відзначали 100-річчя карного розшуку. Розкажіть: як це відбувалося?

 

— Так, дійсно, 15 квітня мене запросили до Міністерства внутрішніх справ України для участі в урочистостях з нагоди 100-річчя карного розшуку. Заходи проходили за безпосередньої участі Міністра внутрішніх справ Арсена Авакова та Голови Національної поліції Сергія Князєва. 

 

— Як саме Вас особисто заохотили?

 

— Під час урочистих заходів особисто Міністр внутрішніх справ нагородив працівників карного розшуку, які проходять службу в різних областях нашої країни. Однією із нагород була відзнака МВС – «Вогнепальна зброя», якої удостоїли й мене. Це, безперечно, знакова подія для мене.

 

— А тепер згадайте, як саме Ви прийшли в міліцію? Мені відомо, що Ви пішли батьківською стежиною. Було брати з кого приклад? Чи, можливо, на вибір професії вплинуло щось інше?

 

— Якщо згадати увесь шлях, який я пройшов, щоб стати працівником міліції, необхідно повернутися у спогади мого дитинства. Так, одного літнього дня, коли про професію мого батька Миколи Анатолійовича мені було відомо лише те, що вона забирає у нього увесь час, я, тоді ще шестирічний хлопчик, разом з матір’ю був на дачі. Увечері нас забрав батько, щоб відвезти додому. На півдорозі раптово заговорила радіостанція. Чоловічий голос повідомляв, що в районі гаражів мікрорайону «Шкільний» виявили небіжчика. Оскільки на дорогу додому та потім до місця виявлення трупу необхідно було витратити чимало часу, який, як я вже розумію, дуже важливий для оперативного працівника, батько вирішив вирушити на місце інциденту разом з нами. 

 

Прибувши, ми з матір’ю отримали наказ від батька: залишатися в автомобілі та нікуди не виходити. Деякий час я сидів у салоні, та мені не давала спокою метушня навколо проходу між гаражами. Я вийшов та майже непомітно між дорослими впевнено пройшов до місця, яке мене цікавило. Досягнувши цілі, я побачив першого у своєму житті небіжчика. Тут мене помітили дорослі. Від батька я отримав на горіхи за неслухняність. 

 

В подальшому зрозумів, що саме ті почуття невідомого, цікавості та страху, які отримав на місці пригоди, керували мною при виборі майбутньої професії. Відтоді на запитання, ким я хочу стати, з гордістю відповідав: міліціонером.

 

— Чи брали Ви в руки табельну зброю батька в дитинстві? Адже рідко якого хлопця зброя залишає байдужим…

 

— Так, мені було відомо, що батько постійно носить при собі пістолет. Звісно, я не міг втриматися від бажання потримати його в руках. Тож під пильним наглядом Миколи Анатолійовича я перший раз взяв до рук табельну вогнепальну зброю. Відчуття, які мене в цей момент переповнювали, лише підсилювали бажання стати міліціонером.

 

— Сергію, скажіть відверто: що для Вас карний розшук? Адже не секрет, що робота в ньому виснажлива, спокою не дає ні вдень ні вночі, ні в будні ні в свята.

 

— Особисто для мене карний розшук — це невід’ємна частина життя. Пропрацювавши хоча б рік, кожен робить висновок, чи потрібно йому таке життя, і після того, як ти наважуєшся йти далі, дороги назад немає. Тут у гру вступає психологія людини, яка піддається професійній деформації, і ти стаєш частиною одного цілого, великого та важливого для суспільства, а саме працівником карного розшуку. 

 

— Як дружина ставиться до Вашої професії?

 

— Кожен працівник карного розшуку — це емоційно стійка, психологічно загартована, зі сталевими нервами людина. Але є одне дуже вразливе місце у такої, на перший погляд, кам’яної людини. Це його родина, яка є найголовнішою в житті і служить надійним тилом в нелегкій справі. А захистом такого тилу є, звісно ж, дружина, яка має не менш загартовані сталеві нерви і без якої працівник карного розшуку був би вразливий перед своїм ворогом. В свою чергу хочу сказати велике спасибі своїй дружині Ірині, яка підтримує мене в цій нелегкій справі та є міцним тилом в нашій родині!

 

— Що Ви відчували, коли вперше виїхали на місце смертельної пригоди? 

 

— Вже перебуваючи на посаді оперуповноваженого, я пам’ятаю свій перший виклик на місце пригоди, де був небіжчик. Але на той момент я не відчував ніякого страху, бо до цього моя психіка вже була готова. Уві сні вони мене не турбують. 

 

— А чи пам’ятаєте перший злочин, який самостійно викрили? 

 

— Такі відчуття словами передати неможливо. В якийсь момент одночасно в тобі поєднуються радість, задоволення, азарт, захоплення, які просто підштовхують тебе йти вперед.  

 

— Із власного досвіду знаю, що робота в карному розшуку — це засади, погоні, затримання, у тому числі із впертим супротивом, а інколи і зі стріляниною. Будь ласка, продовжте за мене.  

 

— Так, як було сказано, робота в карному розшуку нелегка. У  ній присутні всі можливі ризики, які можуть створити загрозу життю чи здоров’ю працівника. Мені доводилося  брати участь в операціях по затриманню злочинців, причетних до вчинення тяжких та особливо тяжких злочинів, при цьому мати при собі табельну вогнепальну зброю.

 

— А Вам доводилося застосовувати її?

 

— Дякувати Богу, жодного разу не доводилося застосовувати завдяки злагодженій роботі всіх учасників таких операцій. Але хочу зазначити, що, коли працівник має при собі табельну вогнепальну зброю, готовий її застосовувати при необхідності, тому він почуває себе впевненіше.  

 

— Робота в розшуку командна, майже завжди викрити злочин або вийти на злочинця це — колективна праця, це здобуток команди. А як Ви вважаєте?

 

— Безперечно, робота в карному розшуку командна, і надійне плече напарника є однією із головних складових запоруки успіху. Самостійно неможливо дивитися вперед, при цьому приймати важливі рішення та в цей момент прикривати собі спину. Тому не менш важливо, що між працівниками була завжди довіра та розуміння один одного без слів. З особистого досвіду можу запевнити, що такі працівники, які заслуговують на довіру та розуміння, з мого боку є, та їхнє плече завжди надійно страхує мене. Це Віталій Олександрович Шувалов, Артем Олегович Штаненко, Олександр Сергійович Бондар, Ілона Валеріївна Тарасенко. 

 

— А як щодо «чуйки»: інтуїція не підводить?

 

— А щодо інтуїції, так званої «чуйки», хочу запевнити: кожен працівник карного розшуку має її у власному розпорядженні. Але її рівень залежить від безцінного досвіду, здобутого в процесі своєї роботи та досвіду старших товаришів. Хочу сказати щодо себе: слухаючи інтуїцію на початку своєї служби у карному розшуку та маючи здобутий за сім років досвід, можу запевнити, що на сьогодні «чуйка» майже не підводить. Але інколи є обставини, коли інтуїція програє. Тому я вважаю, що скільки б років ти не працював у карному розшуку, ти повинен завжди самовдосконалюватися.

 

— Не можу не запитати: чи був у Вас особистий наставник, який допомагав Вам? Це, напевне, батько?

 

— На початку моєї служби за мною закріпили наставника Максима Ігоровича Полякова, від якого я, звісно ж, перейняв безцінний досвід роботи в карному розшуку. Паралельно із цим мене підживлював та до цих пір підживлює досвід, здобутий моїм батьком, Миколою Анатолійовичем, за 27 років роботи в органах внутрішніх справ. 

 

— Згоден, Микола Анатолійович дійсно був професіоналом з великої літери. Він брав участь у розкритті багатьох резонансних злочинів, за що отримував нагороди, тому його досвід є просто безцінним. І наостанок: якби знову треба було вибирати професію, яку Ви обрали б?

 

— Безсумнівно, я обрав би професію працівника карного розшуку і жодної секунди не роздумував. Тільки пройшовши навіть частину цього важкого шляху, починаєш розуміти те, що деяким людям не вдається зрозуміти ніколи: вартість людського життя. Воно безцінне!  

 

Веніамін Янішевський