Харків — колиска українського волейболу

 

Костянтин Мартишевський,

Заслужений працівник освіти України, 

професор Кіровоградського державного педагогічного університету імені Винниченка

Продовження.

 

 Одним із заходів підвищення кваліфікації і обміну досвідом фізкультурної та спортивної роботи серед інструкторів фізкультури міста були місячні курси.  

 

Тут займалися гімнасти, обговорювались й вирішувались питання методики викладання, тренування і все нове, що з’являлось у спорті. Більше займались гімнастикою. Зі спортивних ігор у залі трохи грали в баскетбол, пінг–понг, піонербол.

Якось у жовтні 1925 року в зал зайшов професор В. А. Блях, який приїхав з новинками з Всесвітньої кого–методичної конференції, показав сітку, м’яч і сказав: «Привіз нову гру — волейбол, в яку грають у Москві, давайте її засвоюємо, гра цікава». Він розповів основні правила, які йому були відомі. Ті, хто займався в залі, і почали грати. Так з’явився волейбол у  Харкові. Новою грою зацікавились. Вона виявилася емоційною й доступною для всіх. У волейбол почали грати молодь та люди похилого віку.

З того часу волейбол став обов’язковою грою на заняттях інструкторів. Після занять із гімнастики одну годину грали у волейбол. Любителі залишались і грали у волейбол до пізнього часу.

Усі грали однаково, раціональні прийоми з’явились під час гри. Техніка і тактика гри були доволі примітивними. М’яч був у повітрі по кілька хвилин, бо його після першої передачі один одному просто перебивали через сітку, і його неважко було прийняти і відбити на сторону суперника. Грали за початковими правилами, які не все передбачали, їх тлумачили по–своєму. У  подальшому стали підбирати команди з кращих спортсменів. Деякі вважали, що це гра для курортників. Але волейбол на очах перетворювався на спортивну гру. Поліпшувалась техніка, з’явився азарт, складались команди, домовлялись, хто з ким буде грати на наступному занятті. 

Першими активістами волейболу, які добре і регулярно грали у Харкові, стали професор В. Блях, М. Карлаш, М. Загорський, Г. Шелекетів, М. Макєєв, П. Чекмаров, С. Кевеш, О. Концевич, Т. Пузирьов, М. Ледок, К. Жутніков. 

Знайомству харків’ян з грамотною та колективною грою у певній мірі сприяли московські волейболісти, які здійснили агітаційне турне у 1927 році містами України. Приїзд студентської команди москвичів був справжнім відкриттям для спортсменів Харкова.

Саме у Харкові розкрився талант великих майстрів волейболу московських спартаківців Володимира Щагіна і Костянтина Реви, які тривалий час були головними гравцями Москви и СРСР і стали чемпіонами Європи і світу.На цьому чемпіонаті звернув на себе увагу один із найкращих волейболістів того часу Анатолій Чинілін. 10 років цей невтомний боєць, кращий бомбардир СРСР, залишився в перших рядах волейбольної гвардії.

З легендою радянського волейболу Анатолієм Чиніліним автор цих рядків познайомився у Кишиневі (Молдова) на першості СРСР ЦДСТ «Колос» (1970 р). Автор був учасником змагань, грав за збірну України.  Анатолій Чинілін був представником Всесоюзної федерації волейболу. Номера мешкання збірної України і ветерана волейболу були поруч, на міжнародній турбазі «Дойна», і він був частим гостем у нашій кімнаті. Бесіди велися на різні теми й, обов’язково, про ентузіазм першопрохідців і про трудності становлення гри у довоєнний і післявоєнний періоди.  

Волейбол у Зінов’євську

У 1928 році на всеукраїнських курсах підвищення кваліфікації фізкультурних робітників у Харкові серед інструкторів навчався представник Зінов’євська Василь Лаврентійович Звержховський. Автор цих рядків багато років спілкувався з ним в офіційних і повсякденних заходах, як капітан збірної волейбольної команди міста і області, та тренер збірних команд. Будучи завідуючим кафедрою, запрошував ветерана волейбола Василя Лаврентійовича для бесіди до студентів першого курсу, першого вересня, на першу пару. На жаль, ця традиція втрачена.

Василь Лаврентійович то в ролі тимчасового тренера, то представника збірної команди міста і області, багато часу проводив з командою після тренувань, чи під час багатьох спортивних зборів, а також під час численних поїздок Україною із захопленням розповідав нам про сторінки довоєнного волейболу.

Із задоволенням і особливою гордістю він  розповідав про своє знайомство з волейболом на харківських курсах, а також ініціативу започаткування гри у Зінов’євську. 

Далі — розповідь за його спогадами.

Після приїзду з харківських курсів Василь Звержковський зібрав ентузіастів — фізкультурників, пояснив їм суть нової гри і запропонував зіграти.

Бажаючи займатися волейболом самостійно виготовили кожух м’яча, вставили в неї футбольну камеру і почали грати через саморобну сітку. Це вперше відбулося у листопаді 1928 року в педагогічному технікумі, який у 1927 році отримав приміщення колишньої громадської жіночої гімназії (зараз КДПУ ім. В. Винниченка). Потім за його ініціативою була організована офіційна волейбольна секція.

В неї записалось багато бажаючих учнів: як хлопців, так і дівчат, які одразу пошили, тоді дуже модну, біло–чорну смугасту форму. В секції існувало декілька команд, включаючи обидві статі. Тільки через декілька років команди почали комплектуватись за статтю, згідно з правилами.

Але перші кроки волейболу в Зінов’євську, як у всій України, були такими впевненими, якими вони можуть видатися сьогодні. Було чимало людей, які гідно не оцінили нову гру, не бачили її великого майбутнього. На різних засіданнях не в міру завзяті супротивники всього нового договорились до того, що оголосили волейбол мало не шкідливим, не властивим для пролетарського спорту заняттям, курортною грою, буржуазною розвагою.Але молодь міста не хотіла розлучатись з «літаючим м’ячем». Повсюди в колективах фізкультури кількість команд росла, як гриби після дощу. І ніякі штучні перепони не в змозі були зупинити розвиток гри «Волейбол тримався на ентузіазмі закоханих у нього людей різного віку. Спортсмени самі в’язали сітки за зразком, шили спортивну форму, облаштовували майданчики».

Подальша реорганізація освіти, що розпочалася, призвела до утворення в складі педагогічного технікуму перших факультетів, що дало поштовх до його перетворення в інститут соціального виховання (з трирічним терміном навчання).

У травні 1929 року студенти інституту почали будувати перші літні волейбольні майданчики біля закладу під керівництвом Василя Звержховського.

Цього літа волейбольні майданчики побудувала молодь робітничого факультету (робфаку) на стадіоні заводу Ельворті (район Новомиколаївки). Робфак був створений за ініціативи робітників заводу для підготовки керівників кадрів. У 1934 році робфак був реорганізований у машинобудівний технікум. Як розповів Василь Лаврентійович, там завжди на високому рівні було поставлено фізичне виховання учнів.

З’явились волейбольні майданчики в багатьох інших трудових колективах та навчальних закладах, у військових частинах.

Цікава деталь. Волейбольних сіток у продажу не біло, тому виготовляли їх на замовлення. Довжина 10–12 метрів, клітинки мали вигляд ромба, від того сітки на середині були ширшими, ніж по краях. Маючи це на увазі, в подальшому стали виготовляти сітки з квадратними вічками 10х10 см. І ширина по всій довжині стала рівномірною.

Саме в цей час, у кінці 1926 року в Москві вийшло з дроку перше методичне керівництво «Волейбол та кулачний м’яч», яке користувалось популярністю серед організаторів фізкультурно–масової роботи і волейболістів. З грамотною та колективною грою наші земляки у певній мірі познайомилися під час перебування чоловічої команди з Одeси у Зінов’євську у 1929 році. Одесити здійснювали турне містами Півдня України.

Приїзд студентської одеської команди був справжнім уроком для спортсменів Зінов’євська. 

Про ігри в Зінов’євську в пресі повідомлялось: «Одесити використовують у більшості пасовку, яка полягає в наступному: гравець, який приймає м’яч з подачі, пасує якомога точніше комусь із гравців, які стоять біля сітки, другий — м’якою, високою і точною передачею перепасовує м’яч третьому гравцю, який стоїть біля сітки, третій підстрибує, б’є м’яч, коли він ще знаходиться над сіткою, направляє його вниз із надзвичайною точністю, яка враховує всі слабкі сторони противника, через що відбити м’яч надто важко».

У першій же грі зінов’євці помітили у одеситів новий технічний прийом у нападі — «гас»  (так по–московському одесити називали нападаючий удар) і тактику нападальних гравців біля сітки. Місцеві спортсмени, спостерігаючи за одеситами, з’ясували, що це зовсім не курортна гра, а справжній вид спорту. І що не обов’язково після двох передач відпасовувати м’яч супернику. Гості демонстрували красиву гру, де було багато елементів, виконаних з акробатичною спритністю, особливо передача м’яча в падінні з перекатом на спину чи стегно–спину. Одесити спокійно «витягували» сильні подачі, щоб зразу відповісти сильним «гасом». На той час у Зінов’євську не знайшлося жодної команди, яка змогла б протистояти одеситам. Після трьох  навчальних зустрічей, в який зінов’євські команди програвали з великим рахунком, на третій день господарі «засвоїли» нові навички в техніці і тактиці, і вже були дещо спроможні чинити певний опір гостям.  

Одесити виявилися не тільки гарними волейболістами, але й добрими товаришами. Незважаючи на впевнені перемоги, у них не було й тіні спортивного зазнайства або чемпіонського гонору, навпаки, вони дали низку цінних порад з питань техніки й тактики гри.

Інтерес до одеських волейболістів був настільки великим, їх, як кажуть, «розривали на частини». Міські колективи, військові частини просили заграти з ними, і їм довелось зіграти за три доби близько десяти матчів, із яких зінов’євці не виграли жодного. 

Місцеві волейболісти не змогли нічого вдіяти проти приголомшливого нападу одеситів і самовіданного захисту. Тяжко було чинити опір у прийомі крутих «гасів» після звичайного прийому м’яча і простого перебивання його через сітку. Але все йшло за планом — програми і навчання, слідкували за кожним рухом гостей, іноді навіть не встигали побачити, як м’яч вже був на майданчику. Після зустрічей довго обговорювалась техніка і тактика гри.

Нашим волейболістам було повчально, але й образливо — як це вони раніше не могли додуматись перебивати м’яч круто за сітку, або підставляти руки над сіткою для захисту від удару.

Наші спортсмени зробили для себе з цих поразок дуже корисний висновок: треба наполегливо і серйозно готуватись до майбутніх змагань.

  30–і роки в державі супроводжувались значними катаклізмами. Політичні репресії, шпіономанія і голодомор наклали негативний відбиток на стан розвитку фізкультурно–спортивної роботи в місті й Кіровоградщині в цілому.  Частина робітників цієї сфери були репресовані, а голодомор спонукав людей боротися за виживання.

І зрозуміло, що в той час проблеми фізкультурно–масової роботи на деякий час відійшли на другий план.

Навіть вже багато років потому ветерани фізичної культури і спорту згадували ті роки, молодих спортсменів, з обережністю із паузами, розповідали дещо тільки у вузькому колі, неохоче і пошепки.

У другій половині 30–х років і до початку Другої світової війни робота з волейболу проводилась під керівництвом Кіровоградського міського комітету, створеного 5 квітня 1934 року. Значну роль у розвитку волейболу зіграв Кіровоградський обласний комітет, створений у 1939 році, а потім відновлений 17 квітня 1944 року. З того часу у всіх спортивних програмах обов’язково планувались і проводились змагання з волейболу.

В передвоєнні роки волейбол культивувався у місті майже у всіх навчальних закладах, робітничих колективах, військових частинах, державних установах на чолі з ентузіастами фізкультурно–масової роботи, але під керівництвом секцій з волейболу при міському і обласному комітетахя фізичної культури та спорту.

Друга світова війна призупинила фізкультурне і спортивне життя на Кіровоградщині.

На фронт пішли захищати гідність і незалежність Вітчизни фізкультурники і спортсмени міста і області.  Вони боролися з ворогом на фронтах, у партизанських загонах та підпіллі.

Багато фізкультурників і спортсменів загинули у вогні війни.

На жаль, автор має можливість вшанувати пам›ять  тільки відомих загиблих спортсменів м. Кіровограда:

1.Петренко Олексій — волей–боліст

2. Олешко Сергій — футболіст

3. Черняк Арон — футболіст

4. Водяник Олексій — важкоатлет

5. Кац Юхим — важкоатлет

6. Вайцехівський Володимир — легкоатлет

7. Петров Георгій — легкоатлет

8. Вербовський Анатолій — важкоатлет

9. Прудько Григорій — важкоатлет

10.  Юрченко Григорій — волей–боліст

11.  Голуб Юрій — боксер

12.  Козачков Давид — боксер

13.   Нудьга Федір — боксер

14.  Голуб Іван — боксер

15.  Капелян Павло — футболіст

16.  Фісанович Із’яслав — плавець

17.  Буро Олександр — футболіст

18.  Лахман Петро — волейболіст

19.  Машегроб Володимир — футболіст

20.  Циганков Михайло — футболіст

21.  Ткаченко Володимир — боксер

22.  Дзюба Юрій — боксер

23.  Бернштейн Семен — баскетболіст 

24.  Бодашко Олександр — боксер

25.  Врадій Андрій — волейболіст

26.  Петренко Георгій — боксер

27.  Жолдак — голова ДСТ «Сельмат»

28.  Фуга Віктор — гімнаст

30.  Околішний Аврам — футболіст

31.  Зінзюра Іван — баскетболіст

32.  Наєнко Марія — баскетбо–лістка, волейболістка

33.  Коритко Анатолій — гімнаст

Дані з архіву ветерана спорту ВВВ Еміля Ароновича Додіна.

З ініціативи спортсменів — фронтовиків у Кіровограді на стадіоні «Зірка» 8 травня 1985 року встановлено пам’ятний знак воїнам спортсменам, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни. Треба підкреслити, що в пам›ять воїнів — спортсменів і видатних людей в області проводяться низка змагань на здобуття призів їхнього імені.

У травні 1944 року, через кілька місяців після звільнення Кіровограда від фашистських загарбників і незважаючи на тяжкі матеріальні умови, у місті приступили до відродження фізкультурно–масової та тренувальної роботи. Головну роль у відбудові спортивного життя і саме розвитку волейболу у той тяжкий рік зіграли довоєнні кадри, які після поранення були комісовані і повернулися до мирної праці.

Але про післявоєнний період — далі буде.